Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

      Стогнала ніч. Вже гострі глиці

      проколювали більма дня,

      і синьо-золоті грімниці

      дражнили відгульня-коня.

      Розбурхалася хмар армада, —

      а ти, опалена, в огні,

      ти, вся любов і вічна зрада,

      летіла охляп на коні.

      Під копитом тріщали ребра,

      впинались очі в образи, —

      а ти розпліскувала цебра

      передсвітанної грози.

      Із бур, о молода гонице,

      ти пролила своє дання —

      і світом гомін і стрілиці

      дзвінкокопитого коня.

      Помережав вечір кучерявий

      льодяними гратами вікно.

      Жовтожарні там горять заграви,

      голубе кипить вино.

      А за ґратами останню мичку

      допрядає скалоокий день.

      Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,

      чую голос вітряних пісень.

      Доки ти манитимеш з надземних,

      зачарованих тобою берегів?

      Я не хочу потороч таємних

      і важких, морочних снів.

      Поведи мене в простори сніговії,

      де метелиця розгониста гуля

      і смерком дрімає й леденіє

      під пухнатими заметами рілля.

      Я побачив тебе з трамваю.

      Ти все та ж: голуба й ясна, —

      тільки я, тільки я не розмаю

      снігового сна.

      Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй!

      Про мене – хай верби цвітуть:

      не топтатиму синього рясту,

      у глуху виїжджаючи путь».

      Ожило у душі незабутнє…

      Золотіє бань вінок,

      і співає в далеке майбутнє

      трамвайний дзвінок.

      Прощайте, товтри круглогруді,

      і ти, гніздо Кармелюка,

      де й досі бойові погуди —

      мов червениці чумака,

      і ви, яри крутоберегі,

      де стільки раз лилася кров…

      Прощайте, скомнії, береки1:

      побачимось не скоро знов.

      Минуть роки, і кров зашерхне,

      і висхне Збруч, мутна ріка,

      і тільки пісня не померкне,

      як гнів і ніж Кармелюка.

      І знов, як перший чоловік,

      усім тваринам дав я ймення:

      я зорі сестрами нарік,

      а місяць – побратим у мене.

      І всяку душу я живу

      нарік, натхненний, по вподобі,

      а сам на самоті живу:

      моя душа – безводна Гобі.

      В свічаді зоряного сна

      я бачу добрі й злі години…

      У кого серце віщуна,

      тому не обіймать людини.

      Лани – як хустка в басамани¹,

      а з підмéтів2 низьких долин

      заносить духом конопляним,

      і СКАЧАТЬ