Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

      Білі вишні, ще й білі морелі:

      – Здрастуй, золота Харито¹! —

      Розплітає хмарам джерегелі

      пустотливий вітер.

      Як бджола в саду вишневім,

      знову п’єш ти й знову раниш,

      а на ранок, як пісок у жмені,

      розтечешся і підманиш.

      Тільки синь дніпрова не підманить,

      ще сильніша, як Харити очі…

      Гонить вітер хмарні каравани:

      буде дощик проти ночі.

      Ми сонця-радості не бачимо:

      ми – сліпі.

      Ми навіть горя не оплачемо

      в німій журбі.

      Кривавий деспот випив очі нам

      огнем війни —

      і от навіки потолочено

      життя лани.

      О світе ясний, світе радісний,

      ти згас навік,

      А біль шалений, біль ненависний,

      живе – не зник!

      Люблю твою пісню нóву,

      її могутній язик,

      радію кожному слову,

      що входить у твій словник.

      В голубих садах мистецтва

      розцвітає вона, як мак:

      в ній горить не миру, не жрецтва,

      а буяння і гніву знак.

      І обняти в ній кожного радий,

      будь то турок, вірмен чи лях,

      ти Вкраїні, майбутній Гелладі,

      простилаєш всесвітній шлях.

      Коли на груди ляже камінь

      і дихать не дає мені,

      коли, не приспаний роками,

      розбудить жаль думки страшні;

      Коли отрутою гіркою

      налита вщерть душа моя

      і плакать нишком, самотою

      уже не в силі я, —

      тоді голівку злотокосу

      я до грудей своїх тулю,

      дитячий лепет п’ю, як росу,

      і оживаю, і люблю.

      І знову віра воскресає

      у серці стомленім моїм,

      а сльози… їх уже немає,

      і жаль розвіявся, як дим.

      Здрастуй, липню кучерявий!

      Із дванадцяти братів

      тільки ти м’які отави

      стелеш на моїй путі;

      тільки ти один зі мною

      слухаєш під скрип гарби,

      як вечірньою добою

      перепели б’ють в забій,

      як бджола летить із поля

      до пахучих щільників

      і в душі ростуть поволі

      ритмів золоті разки.

      Перший проїхав фургон —

      загуркотали колеса

      на позахмарнім мосту…

      Загуркотали – і стихло.

      Сонце сховатися встигло

      за рядовину пухнату, густу.

      Раптом СКАЧАТЬ