Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

      На смерканні. Гасне вечір,

      потопає в сизій млі —

      і розтанув серця глетчер1

      в дивних пахощах землі.

      Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?

      В темну синь через зеніт

      плине Лебідь білосніжний,

      розгорнувши вільний літ.

      Застила туманом очі

      (очі повні зоряниць) —

      і збагнути серце хоче

      таємницю таємниць.

      Мить – як безвік. Безгоміння.

      Ось прислухайсь, не диши…

      Чуєш радісне квиління

      несамотньої душі?

      Над ним лиш чорний прапор має,

      і десь на стінах крові слід, —

      а в серці він ще й досі сяє,

      мов золотий метеорит.

      Я пам’ятаю вечір тьмяний

      над Петербургом голубим:

      морозний блиск, і вітер п’яний,

      і над Ісаком – сизий дим1.

      Огнями розцвіла естрада,

      і вийшов він, як ясний день.

      Душа була бентежно-рада

      і слухала дзвінких пісень.

      Блакитноокий, кучерявий,

      стрункий, як ясень молодий,

      він ще не знав гіркої слави:

      уперше він прийшов сюди.

      В сорочці простій і в каптані,

      неначе вчора із села,

      а очі тихі, як у лані,

      і ніжність із очей пливла.

      По залі голос малиновий

      розливсь, як весняний струмок,

      і в кожнім жесті, в кожнім слові —

      вишневі пахощі думок.

      І досі, як живі: березки

      над ставом, біля кошениць,

      співучість польової стежки

      і тепле мукання телиць.

      Життя ще не було пропито

      серед повій та гультяїв,

      і був він, як ядерне жито

      перед грозою нових днів.

      Хвилини споминів чи жалю —

      і наче вітер запашний

      дихнув на урочисту залю

      диханням золотистих нив.

      Уже минуло десять років,

      той весняний одцвівся сад…

      Ми не почуєм його кроків —

      і як вернути їх назад?

      Над ним лиш чорний прапор має,

      і десь на стінах крові слід,

      а в серці він ще й досі сяє,

      мов золотий метеорит.

      Ой, колом сонце догори!

      Стежки протряхають.

      Засинив волохатий сон яри.

      Ідуть до гаю.

      «Ти чув, як свищуть бабаки?»

      «Уже майдан зазеленів».

      «А вчора дикий голуб прилетів».

      «А в вербах виткнувся рогіз пухкий».

      Прийшли і точать сік з берез

      крізь очеретяні цівки

      і рвуть солодкі спичаки

      в прозорім холоді озер.

      Пускають сонечко з руки:

      яку то доля вкаже путь?

      І стежать, як спаровані повзуть

      червоноспинні козачки.

      Ой, колом сонце догори!

      Стежки протряхають.

      Засинив волохатий сон яри.

      Ідуть СКАЧАТЬ