Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

      Наставила шовкових кросен¹

      і павутинням обвела:

      густий кармін² і синя мла,—

      над ними – ясноока осінь.

      З гарману³ сонце золоте

      скотилось на пухку солому,

      а сум вертається додому,

      мій сум, що восени росте.

      У вирій потягли гагари,

      і тужить десь вечірній дзвін:

      за ними серце навздогін,

      віддаючи останні дари.

      Не дожене: мов та бджола,

      воно блукає манівцями…

      О серце, оповите снами,

      чому ти не дзвінка стріла?

      Серпневий прохолонув вар¹.

      Напрявши гарусної² пряжі,

      мережа кучеряві мажі³

      вечірнім золотом гаптар⁴.

      Ще зелено в блідій поливі,

      як на осінніх косах верб,

      а вже кладе хтось тіні гливі

      на тонко викреслений серп.

      Померкло горяне горно.

      Вдягає ніч жалобне рам’я.

      О, хто це ранить утлу пам’ять?

      День одгорів. Давно.

      Зоріти ніч і бути з вами,

      холодно-росяні поля,

      і слухать, як гуде з нестями

      і стугонить вночі земля…

      Як в темряві усе завмерло!

      Хрусткий на серці стигне лід,

      і з неба падають, мов перли,

      огненні сльози Персеїд¹.

      Суха зима. Земля – як жужіль,

      така моруга і стара,

      а десь на півдні білий кужіль

      пряде метелиця-кура.

      В замурзані глухі квартали

      вступає вечір гомінкий,

      кладе на голосні цимбали

      новітнього життя ланки.

      І чийсь терпкий, лунавий голос

      безсило в’ється круг стовпа:

      струнка, немов порожній колос,

      під ліхтарем співа сліпа.

      Та спів її перебивають,

      сплітаючися повсякчас,

      майданів гул, дзвінки трамваїв

      і гомін різномовних мас.

      В розкритий рот, в незрячі очі —

      студений вітер, пилюга…

      «О, де літа мої дівочі?» —

      на брук, на тротуар ляга.

      Питає у людей, у вітра,

      за що їй муки ці терпіть, —

      що скаже стоголова гідра

      і що їй вітер прошумить?

      Ах, вітер сам над містом тужить, —

      ну, що для нього ця журба?

      І завжди тупо і байдуже

      на неї позира юрба.

      Суха зима. Земля – як жужіль,

      така моруга і стара,

      а СКАЧАТЬ