З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ і повчальним голосом водночас.

      Увесь клас тихо ненавидів Володю Ульянова – мало того, що в дитсадку треба було доїдати всю гидку кашу й розварені овочі, бо Лєнін заснував Общєство Чістих Тарєлок, то ще й тепер треба було йти слідами цього вис кочня, приносячи додому тільки відмінні оцінки й верещачи про них на всю хату. Щоби батькам не було за тебе соромно перед Партією. Тільки ось мені чогось уявлялося, що тато його, поки Володя з «Читанки» бігав по хаті, знявши черевики та портфель, сидів у туалеті й читав газету «Правда». Мугикав щось автоматично у відповідь на синочків квартальний звіт, але, якщо чесно, було йому на це все глибоко насрати. В буквальному сенсі.

      Добре, що я ці свої здогади не виклала вголос Орисі Степанівні. Бо хоч у дитини й багата фантазія, а в жовтенята могли б і не прийняти. І хто б тоді стояв у ярем-чанському Музеї партизанської слави перед вітриною з гільзами і слухав «Дрємлєт прітіхший сєвєрний горад» у виконанні старшого за нас на чотири роки А-класу? І кого б тоді мама повела до ресторану «Плай» на третьому поверсі торговельного комплексу їсти відбивну з грибами?! Профукала б я все своє щастя і до ресторану вперше в житті потрапила б аж після випускного в одинадцятому класі. До речі, в той самий «Плай» – без варіантів.

      Але раніше, ніж мені довелось у вигляді тоншої за папір пересоленої відбивної з грибами спробувати смаку красивого життя, мене навідав смак успіху.

      Діло було ще перед школою – мені навряд чи й виповнилося шість років. Побуткомбінат, де моя мама працювала інженером-технологом, мав їхати на якусь виставку досягнень соціалістичної легкої промисловості Івано-Франківської області. Виставка була, звісна річ, у якомусь актовому залі якогось заводу чи фабрики обласного центру. Везлися туди трикотажні светри з аплікаціями, спідниці сонце-кльош і вишивані дубльонки. Ще, певно, були якісь пальта і шапки, але я найкраще запам’ятала те, що дісталося мені, – красиву, світло-сіру, з вишивкою в тон і з пухнастими китицями шубку-дублянку з капюшоном. Дісталася вона мені, на лихо, тимчасово. Її слід було продемонструвати глядачам у залі – підозрюю, що співробітникам таких самих побуткомбінатів, як і наш. Ми довго їхали автобусом з усіма маминими співробітниками, що їли, пили і співали. Відтак нас, усіх притомних дітей співробітників, повпихали в те, що на кого налазило, й виштовхали на подіум. О так, там був справжнісінький подіум: довгий, вузький, як ковбаса, котру показують по телевізору! І по ньому нам, дітям і племінникам надій радянського виробництва, слід було пройтися. От тільки всіхні діти та племінники були худі, красиві, кучеряві і з довгими віями, а я у мами була… розумна дівчинка. З відповідною солідною комплекцією. І зайвий раз, до речі, не любила всміхатися. Мене переймали занадто серйозні речі, аби беззмістовно гиготіти і гратися в нікому не цікавих ляльок чи, прости Господи, у класики.

      Усіх дівчаток повбирали, як маленьких принцес. Подруги їхніх мам чи тіток захоплено цокали язиками. А на мене вдягли ту сіро-лілову дублянку, бо це було єдине, що зійшлося на животі.

      Настала СКАЧАТЬ