З роси, з води і з калабані. Ирена Карпа

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я вже побувала. Хто там наступний у черзі на роздачі легкої слави? Співачки? Акторки? Два в одному?

      Якщо тебе в Яремчі на початку дев’яностих питали: «Куди йдеш?» – і ти спокійно, буденним тоном відповідав: «Та йду на оперу», – людина навряд чи собі могла подумати, що втрапила на сторіччя назад. Тобто десь у самісінький епіцентр розквіту Австро-Угорської імперії, межи самі його маточки й тичинки. Коли над Микуличином літав на дельтаплані сам цісар Франц Йосиф, а від наших земель ходили посли аж до Сейму, наспівуючи гімн Австро-Угорщини українською мовою. І всю дорогу йшли босі, шкодували чобіт, аби щойно перед Віднем взутися й шпацирувати гонорово. В таких чоботях і у Віденську Оперу за потреби можна було б…

      Але ні: в Яремчі «оперою» називався гурток оперети, де ми натхненно грали ролі й співали чарівних пісень авторства вчительки Галини Андріївни. Згаду ючи тепер ті часто-густо імпровізовані віршові діалоги, приміром, манірної киці й дурнуватого пса (його, як неважко здогадатися, грати випало мені), я просто приходжу в захват. Чудова жива мова, небанальні рими і – що найважливіше – іронія, прийом у прісній дитячій драматургії фактично заборонений.

      Ролі, як завжди, роздавалися дискримінаційно: красивим дівчаткам із голосом сопрано давали грати метеликів, мух-цокотух і синичок, а некрасивим і з альтом – гусінь та всіляку іншу вальяжну наволоч. (До речі, вперше почувши десь на ICTV слово «наволоч», я була свято впевнена, що так літературно слід називати наволочку на подушку: «Мамо, а де моя улюблена наволоч із ведмедиками?») Мій шмат щастя з ворголівською п’ятнадцятиміліметровою посипкою зі слави обламався мені в опереті за п’єсою Марійки Підгірянки «В чужому пір’ї». Я мала роль Ночі. В подробицях сценарій переказувати не буду. Суть там була глибока й філософська. Мовляв, нічого шарпатися чужими землями в чужому пір’ї – однаково замучить ностальгія і муситимеш вернутися, бо щось усе тобі, як кажуть найностальгійніші ностальгуни по своїх еміграціях, «ніймьоцца». А ніймьоцца традиційно ночами. Коли нема чим зайнятися. Або коли добряче накидаєшся і хочеться себе пошкодувати, – але в дитячій повчальній п’єсі такого бути апріорі не могло. Тому Синичка, котру грала дзвінкоголоса й довговолоса донька керівнички опери, нудила світом цілком щиросердно. Так що Ніч із цього спершу дивувалася (бо всі істоти або сплять, або роблять нових істот, або відриваються по клубах чужини під ЛСД й «екстазі» – про що, знову ж таки, не йшлося в дитячій п’єсі), а потім вирішила Синичку заколихати. І тут, чисто тобі за Юнґом, уві сні до цієї манделепи, що доти про свою біду говорила хіба що тихо і сама до себе, і прийшло Правильне Рішення.

      – Ох, знаю я вже, знаю, що треба серцю мому, – нічого не бажаю, лиш хочу я додому! – кричала Синичка, і у наших батьків у залі Клубу наступав Катарсис.

      Фразу цю, до речі, я перейняла собі й у доросле життя. Працює як панацея. Особливо коли вертаєшся з кількатижневого гірського походу й, виїдаючи рештки давно не соленої гречки, СКАЧАТЬ