Козацьке братство. Частина 1. Полковник Кульбас. Ігор Тихоненко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що стояла лицем до дзеркала. Жінка була в одній спідниці з розпущеним по плечах волоссям. Вона стояла спиною до Ігната і лицем до дзеркала. Козакові було добре видно її віддзеркалення: пишні, величезного розміру білосніжні груді з набряклими сосками, оточеними великими світло-коричневими ореолами. Дівчина стояла і вкладала руками волосся.

      Головань не знав, що йому робити, він готовий був провалитися крізь землю: «Ще подумають, що я підглядаю! Не самому ж мені двері закрити. Тоді точно буде скандал». Вихід прийшов сам собою.

      – Пан полковник, пробачте за сміливість, тільки дозвольте мені покликати мого товариша козака Степана Колоду. Він дуже любить зброю. А такої, як у Вас, гадаю, ще і не бачив. Не відмовте, прошу Вас.

      – Хай подивиться, раз такий він любитель.

      Ігнат обернувся і вже, коли виходив з кімнати, почув, як хлопнули двері.

      – Е, та вже, чи не спеціально панна сама двері не зачинила. Треба уважніше до неї придивитися. Та і хвороба полковника незрозуміла. Тут треба розібратися як слід, – з такими думками Головань попрямував на вулицю за Степаном.

      У дворі за столом Колода розмовляв з козаками. Ігнат з крильця покликав:

      – Пішли зі мною, до хати.

      – А що сталося, Ігнат?

      – Підемо, зброю дивитися будеш.

      – Яку зброю?

      – Та пішли ти вже, потім поясню.

      Увійшовши до кімнати, де донедавна сидів полковник, козаки зіткнулися з господинею. Ігнат подивився на Інгу байдужим поглядом, неначе нічого і не трапилося, й запитав:

      – А де пан полковник?

      – Чоловікові стало погано. Я його проводила в опочивальню.

      Козаки поклонилися господині, і вишли з будинку. На вулиці вони сіли за стіл.

      – А де нам можна буде переночувати, панове товариство?

      – А ось стоїть хатина старого Петра Коцюби. Він там сам живе. Дружина померла, дітей немає. Він з радістю вас прийме, – сказав козак, який докладав полковникові про прибуття гінців.

      – Ось спасибі, добродію, даруйте, не знаю Вашого імені.

      – Я, сотник Яворний. Якщо буде потрібна допомога, то звертайтеся до мене.

      Хлопці встали з-за столу і попрямували до старого Коцюби. Хатина старого козака, була невелика. Біла мазанка складалася з двох кімнат. Будинок оточувала дерев'яна огорожа. Козаки ще від хвіртки, не входячи до двору, почали звати господаря. Двері в хатині відчинилися, і на порозі з'явився невисокого зросту чоловік років сімдесяти п'яти, а може і старіше.

      – А що Вам, добрі люди?

      – Пустите, діду, нас до себе на постій.

      – Та, Ви, напевно, січовики, посланці до полковника?

      «Ну, село, – подумав Ігнат, – не встигли приїхати, вже всі про все знають».

      – Так, діду, це ми.

      – Заходьте, будь ласка. Ночуйте, я буду радий.

      Всередині хати СКАЧАТЬ