Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ це мало значення: батьки не хотіли нічого казати йому в обличчя, перш ніж поговорять за його спиною. Вони залишили його біля входу, серед вусатої дітвори, що грала в «Ю-ґі-о»[15], та пішли до своїх машин.

      – Мені треба щось узяти? – поцікавився Джейкоб.

      – Коли?

      – Зараз.

      – Ти маєш повернутися додому до обіду з батьками.

      – Я лише хочу трохи тебе розвантажити.

      – Нам треба хліб для бутербродів.

      – Якийсь конкретно?

      – Конкретно той, який ми завжди беремо.

      – Що?

      – Що «що»?

      – Ти виглядаєш спантеличено.

      – А ти не спантеличений?

      Вона знайшла телефон?

      – Ми не будемо говорити про те, що там відбулося?

      Вона не знайшла телефон.

      – Звісно ж, будемо, – відповів він, – але не на парковці і не тоді, коли Сем чекає на сходах, а батьки – вдома.

      – Тож коли?

      – Увечері?

      – Увечері? Ти питаєш? Чи увечері.

      – Увечері.

      – Обіцяєш?

      – Джуліє.

      – І не дозволяй йому дутися в своїй кімнаті з «айпедом». Він повинен знати, що нам прикро.

      – Він знає.

      – Так, але я хочу, щоб він це розумів навіть тоді, коли мене немає вдома.

      – Він розумітиме.

      – Обіцяєш? – перепитала вона, цього разу зі стверджувальною інтонацією.

      – Даю аж два зуби.

      Вона могла ще щось сказати, як завжди це робила, або ж пояснити, що насправді її хвилює не Семове покарання, а посилене відчуття того, що вони неправильно розподілили батьківські ролі, які зовсім зашкарубли за останній час, та натомість Джулія просто ніжно та підбадьорливо стисла чоловікові руку.

      – Побачимося по обіді.

      Доторк завжди раніше їх рятував. Якою б не була злість, біль чи глибина самотності, доторк, навіть легкий і мимолітний, нагадував їм про той тривалий час разом. Один доторк долоні до шиї – і накочується хвиля спогадів, схиляється на плече голова, сплескують емоції, пам’ять про кохання. Часом було майже неможливо здолати відстань між їхніми тілами, дотягтися одне до одного. Часом це було неможливо. Кожному з них було знайоме це відчуття, що накочувалося у тиші тьмяної спальні, коли обоє дивилися у стелю: «Якщо я розкрию долоню, відкриється моє серце. Але я не можу. Я хочу перейти цю прірву, хочу, щоб до мене йшли назустріч. Але я не можу».

      – Мені шкода, що в нас був такий ранок, – промовив він. – Я хотів, щоб у тебе був увесь день вільний.

      – Це ж не ти написав ті слова.

      – І не Сем.

      – Джейкобе.

      – Що?

      – Так не повинно бути. Не можна, щоб один із нас вірив йому, а інший – ні.

      – Тому повір йому.

      – Він СКАЧАТЬ