Ось я. Джонатан Сафран Фоєр

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на івриті та розбиратимуться в традиціях. Та релігія не базується на запереченнях. Як сказав Семовий брат Макс на своїй бар-міцві три роки по тому: «Тобі лишається тільки те, що відмовляєшся відпускати». Наскільки Джейкоб бажав бути приналежним до спільноти (її історії, культури, ідей і цінностей), настільки ж йому хотілося б вірити в існування глибшого значення не лише для себе, але й дітей та їхніх дітей – світла, що горітиме після нього.

      Коли Джейкоб і Джулія почали зустрічатися, то часто говорили про «релігію на двох». Це була б ніякова тема, якби вона не робила їх шляхетнішими. Їхній шабат: щоп’ятниці Джейкоб читав Джулії листа, якого писав протягом тижня, а вона цитувала напам’ять вірша; не запалюючи світла, вимкнувши телефон і сховавши годинники під подушку обшитого червоним вельветом крісла. Вони повільно вечеряли, а перед тим повільно готували; потім наповнювали ванну та кохалися, доки піднімалася вода. Прогулянка на світанку щосереди: дорога, якою ходжено-переходжено щотижня, перетворилася на невигадливий ритуал, допоки стежка не стала нагадувати їхній життєвий шлях. Ледь непомітно, але саме вона. Щоразу під час Рош-Гашана вони замість того, щоб іти на службу, виконували обряд ташлик[10]: кидали в Потомак шматочки хліба, що символізували жалі минулих років. Якісь із них тонули, інші відносило течією до берегів, якісь скибки прикрощів хапали мартини для своєї все ще сліпої дітлашні. Щоранку, не встаючи з ліжка, Джейкоб цілував Джулію між ніг, без сексуального підтексту (ритуал вимагав того, щоб поцілунок ні до чого не призводив), але з релігійним. У подорожах вони почали збирати речі, сутність яких важила більше, ніж вони самі: океан у мушлі, використана стрічка друкарської машинки, світ, що відбивається у посрібленому дзеркалі. Здавалося, що все рухалося в такт ритуалові: те, як Джейкоб підбирав Джулію з роботи щочетверга, як вони вдвох пили ранкову каву в тиші, як Джулія замінювала Джейкобові закладки маленькими записочками – доки не повернулося навспак, наче космос, який досяг критичних розмірів і скорочується до початкової точки.

      Якісь вечори п’ятниці починалися запізно, а ранки середи – зарано, після складної розмови не було поцілунку між ніг, і якщо хтось із них не почувався великодушно, то скільки речей насправді можна віднести до тих, чия сутність є більшою, ніж вони самі? (Відкласти каяття неможливо). Вони трималися як могли та не визнавали того, якими ж мирськими стали. Та вряди-годи (зазвичай у ті миті, коли спрацьовує захисний механізм, який – незважаючи на найблагородніші пориви душі – ранить докорами) хтось казав: «Я сумую за нашими шабатами».

      Здавалося, народження Сема дало їм ще один шанс, який потім повторювався з появою Макса та Бенджі. Релігія для трьох, чотирьох, п’ятьох. Вони ритуально відмічали зріст дітей у дверному отворі в перший день кожного року – світського та єврейського – завжди з самого ранку (перш ніж гравітація зробить свою справу). Завжди тридцять першого грудня вони вкидали записки з обіцянками у вогнище, щовівторка після вечері всією родиною вигулювали Арґуса та вголос читали табелі по дорозі до «Ваче» з забороненими за інших обставин оранжадом і лимонадом. Напихалися у конкретному порядку згідно з певними СКАЧАТЬ