Останній бій Урус-шайтана. Віктор Вальд

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ повільно підвів голову й сумно всміхнувся:

      – З таким спорядженням я буду частіше молитися, щоб не переплутати доріжки й не з’явитися завчасно в райському саду Аллаха.

* * *

      Увечері Орхан ледь торкнувся їжі, хоч і довго просидів біля низького столика, щедро заставленого ласощами.

      Він сидів, прикривши очі й слухаючи виття дервішів і крики яничарів. Старий не хотів ні про що думати, ні тим паче щось згадувати. Він просто хотів, щоб закінчився цей вечір і скоріше прийшла ніч. Та все-таки його душа стогнала й дряпалася котячою лапою провини.

      Так, саме так! Провини. Чоловік, а тим паче воїн, не повинен приймати й розуміти цього. І все-таки…

      Орхан повільно підвівся й відшукав на своєму поясі срібний ключ. Із сумною усмішкою старий, опустивши голову, вирушив на жіночу половину будинку – гаремлик. Він ішов, ледь піднімаючи ноги і не помічаючи слуг, що навмисно шукали собі роботу на шляху проходження їхнього доброго пана. Вони низько вклонялися старому воїну, стримуючись, щоб не розревтися і не кинутися йому в ноги. Сіляхдар завжди турбувався про тих, хто перебував під дахом його будинку. Він дбав про них суворо та справедливо, як личить справжньому осману.

      У різьблених покритих позолотою дверях гаремлика Орхана зустрів старий євнух Челей. Він мав сказати чимало приємного своєму панові, але слова застрягли пекучим клубком у горлі вірного слуги. Йому до безтями хотілося припасти до добрих рук великого бахадира й благати його пощадити якщо не слуг і рабів, то бодай тих, хто був за цими позолоченими дверима. Адже смерть пана в страшних землях урусів – це смерть і тих, хто щовечора чекає на нього, як на ранок сонця, а щоночі – як на місяць уповні.

      Від хвилювання євнух довго не міг витягти з-за пояса довірений йому ключ. Орхан заспокійливо поклав руку на плече старого раба і вставив у двері свій ключик. Замок легко піддався, і господар ступив у відчинені двері. За його спиною, все-таки не витримавши, розридався старий євнух і втік, несучи свій плач у глибини критих галерей.

      Але Орхан не став гніватися, тим паче, що він серцем відчув ту людину, яка була в цю мить більш важлива, ніж головний доглядач гарему.

      Важка завіса підійнялася й звисла. Дивовижно ніжна, незважаючи на прожиті роки, рука ласкаво взяла правицю свого пана й провела його на м’які подушки. Орхан важко опустився в незвичну йому м’якість, не дозволивши руці, що привела його сюди, відпустити його долоню.

      «Моя улюблена й дорога Зуліко! Як мало я був поруч із тобою. Як мало казав тобі добрих і ласкавих слів. Як мало приніс тобі подарунків. А ще менше радості й щастя. Тобі – моїй єдиній і коханій дружині».

      І цих слів не вимовив Орхан. І багатьох інших – важливих і потрібних. Він не хотів, щоб був почутий його тремкий від хвилювання голос, боявся показати себе м’яким, а отже, слабким. Він, як і раніше, як і завжди, – сильний і владний, а тому – надійний і турботливий. Хоча Коран наказує обходитися з дружиною м’яко й говорити лагідні слова, приємні їй, та суворий воїн за сорок п’ять років навряд чи спромігся на кілька коротких речень, та й то невдало СКАЧАТЬ