Тричі продана. Павло Наніїв

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ поправила його Софія.

      – Я хотів сказати – Клявоні-Вітте. Дякую за приємні хвилини, подаровані мені вами, – мовив гість і підвів Софію до Юзефа, що стояв у чоловічому гурті під мармуровою колоною залу.

      – Пане Юзефе, пані Софіє, ви можете прикрасити товариство його величності короля Франції. Маю честь запросити вас до Парижа. Я обіцяю відрекомендувати вас найсвітлішому з володарів світу, – сказав посол.

      Подружжя Вітте охоче прийняли запрошення, а на другий день про це тільки й мови було в шляхетських родинах Кам’янця.

      Через тиждень Шуазель Гуф’є покинув Поділля, і Юзеф Вітте заглибився у важливі клопоти. Треба було збирати гроші на поїздку до Франції – на новий екіпаж, на вбрання для себе й Софії, для челяді, щоб мати пристойний вигляд. Французька столиця – не Кам’янець, навіть не Варшава, туди з порожнім гаманцем не потикайся.

      – По вас судитимуть у Парижі про все наше суспільство, – сказала Жозефіна Потоцька Юзефові, – не шкодуйте грошей, бо ославите перед Європою не лише себе, а й усю шляхту.

      Пані Лоська й Текля Аксамітовська вимолили у Яна Вітте дві тисячі злотих, та цього було мало.

      – Маєш село і бідкаєшся, – наставницьким тоном сказала Жозефіна. – Продай урожай або перепусти його через ґуральню – от тобі й гроші.

      Заворушилися Млини. Економ з десяцькими зігнали людей до фільварку. Загарманували котками на току, загупали ціпами млинівські кріпаки. Жінки та дівчата, розстеливши по землі широкі рядна, віяли пшеницю. Інші засипали в лантухи й вантажили на підводи. Чоловіки молотили мовчки, вкладаючи всю свою злість у несамовиті удари бияків, з-під яких, здавалося, бризкало не зерно, а їхня кріпацька кров. Навантажені підводи, порипуючи колесами, посунули до міста.

      Проте не вистачило панського зерна, щоб уторгувати стільки грошей, скільки треба для пана Юзефа. Економ не розгубився. Недалеко від панського фільварку була громадська комора. З кожного двору зсипали сюди по кілька корців зерна зі свого врожаю. Про всяк випадок – чи погорілець трапиться, чи недорід. На панський хліб рота не роззявиш… Оте громадське зерно Стасько й запродав лихвареві, рудому Нухемові.

      Почули селяни, що Нухем по збіжжя приїхав, обступили комору:

      – Пане окомоне, що ж ти чиниш! Останню зернину вимітати велиш. А чим діток годуватимемо? Не руш жита. Нехай хоч на лемішку зостанеться, – благали селяни.

      Спалахнули чорною злістю Стаськові очі:

      – Геть від комори! Геть, геть, пся крев! Бунтувати бидло поганське надумало?

      Та конем їх топтати, конем і канчуком зверху. Тільки дрантя летіло з благенької селянської одежини. Жінки заверещали, кинулися тікати. А чоловіки, скуштувавши канчука, теж метнулися від комори слідом за жінками, розтираючи посмуговані спини.

      Лихвар Нухем стояв біля воза, слухав, як похльоскує по селянських спинах Стаськів канчук, чухав руду бороду.

      – Ой пане окомоне, СКАЧАТЬ