Тричі продана. Павло Наніїв

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ наш, як батька рідного, просимо, дозволь деревини з твого лісу на крокви взяти. Та й з хлібом сутужно. Од Різдва до нового врожаю на висівках живемо. І подушне, й подимне, і церковне треба платити, а грошей встарати ні за що. Велика у нас скрута, пане.

      Молодиця з дитиною на руках проштовхнулася з гурту і мовила:

      – А луговини не маємо, все глина та рінь… Дозволь, паночку, в твоєму лузі коноплі сіяти, бо ні з чого ряднину зіткати…

      – На жорна та кросна, паночку, податки скасуй, бо що нам з тих жорен – змолов жменю муки на лемішку, та й усе. Ні прибутку з них, ні здобутку. Змилуйся ж! – хрипів старечим голосом дідок.

      – А в мене, – бідкалась інша молодиця, – наш окомон кросна потрощив, бо на Івана Купала мітки навивала. Коли ж їх навивати? У будень панщину відробляємо, вночі кісткам спочинок треба дати. Трохи того полотна, а зіткати ніколи.

      – Викопали ми громадою криницю. Така ж та водиця чиста й холодна! А окомон звелів камінням закидати, бо податку криничного не сплатили. А чи ж правдивий отой податок, пане? До ставу тепер з цеберками ходимо, гнилицю п’ємо, на черево хворіємо, – казав якийсь селянин.

      Червоний од злості, мов рак печений, слухав Стасько селянські скарги і запам’ятовував, хто що мовить. Нехай! Він іще покаже, як перед паном жалі свої викладати.

      Виходили з гурту жінки та чоловіки, розповідали про все, що наболіло, ковтали солоні сльози. Юзеф Вітте слухав, кивав головою і не тямив, що їм відповісти, яку раду дати. Він ніколи не господарював, не знав ані села, ні його громади.

      – Все буде гаразд, люди, все буде добре, – буркнув, аби щось мовити.

      – Чуєте? – гукнув Стасько зі свого коня. – Пан наш милосердний, шануйте його. А зараз на лан, бо пшениця осипається!

      Над юрбою заколихалися вила і коси. Вдоволені добрим словом молодого пана, селяни рушили в поле.

      Опівдні панська бричка з Юзефом, Софією та попівною покотилася на лан. Софія милувалася стрункими тополями обабіч шляху, соромливими, мов діти, волошками, жовтими хвилями пшеничного моря. Попівна, молода, жвава дівчина в полотняній сукенці, раз у раз зіскакувала з брички, скубла на узбіччі сині волошки та пахучу материнку для пані Софії.

      Ген-ген виблискують під сонцем серпи та коси женців. В’язальниці миготять віхтями перевесел. Бричка наблизилася до них. Вони низько вклонилися молодим панам, з подивом зиркаючи на Софію – таку красиву пані вони бачили вперше.

      – Хліба ж буде, пане, – возити не перевозити. Боронь Господи від граду й вогню, та дай сили вчасно зібрати, – загомонів той дідусь, який першим наважився слово мовити до пана біля попівської хати.

      – Слава Єзусу, файно вродило, – згодився Юзеф, – будете й ви з хлібом.

      Люди від цих слів пожвавішали та дружніше замахали серпами й косами. Софія взяла у попівни жмуток польових квітів і кинула у парубка, статурного косаря з опаленою сонцем спиною.

      – Добре косиш, хлопе, за це тобі файний кунтуш подарую.

      Парубок СКАЧАТЬ