Культурология. Дмитро Донцов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ «страха Божія наполнен»; і щойно по переліку тих чеснот згадує літописець про його гуманність і доброчинність: «милостини прилєжаще». Спершу говорить про його «мужьство», потім – про «ум» і аж тоді про інші «добродіянья». Шкала вартостей – цілком відворотна від шкали вартостей гуманістів і інших скигліїв XІX століття. Бо в противагу до цих останніх Володимир «возлюбив нетлінная паче тлінних, и небесная паче временних».

      Це був тип людини, яка ніколи не охлявала ні фізично, ні морально; яка була вічно насторожі, стало приготована на найгірше (була «песимістом»!). Мономах приказував: «а оружью не снимайте с себе, вборзі не розглядавше лінощами, внезапу бо человік погибаєть». Про себе писав, що перебував у невсипущій діяльності і в русі, «не дая собі упокоя». Як цей ідеал вічного неспокою різнився від ідеалу нашого звироднілого віку соціалізму, коли тужили за «святим і тихим спокоєм», за «згодою і спокоєм», коли адорували (вихваляли. – Ред.) не Мономаха, а Тагора, який «бачить в природі храм, де Бог… у квітках, у тому спокою, що дає природа найзмученішому серцю»; як цей ідеал, що розумів Бога «дуже близько до того, як розуміли Бога Ренан і Толстой», – різнився від ідеалу нашої давнини.

      Утопія наших соціалістів (Винниченко – «Сонячна машина») – це ідеал нероби, за якого працює або машина, або соціальний устрій. Вимріяна утопія нашого звироднілого панства часів Квітки-Основ’яненка і Гоголя – це ідеал багатія, який «так розбагатів, що не можна й подумати, та вискочив у пани і все на подушках лежав»… І як же ж катастрофально мусила змінитися ціла душа нашого народу від часів, коли писав про козаків літописець, що «вони впокою жити никогда не любят, но і для малой користи нужду поднимають і море било перепливать отваживаються».

      І кодекс тих людей був лицарський кодекс. Відплатити за кривду або за ганьбу, «сором з себе зложити». На першім місці в них не була матеріальна шкода, виряджена їм кимсь, але власне моральна образа. В маніфесті одного ватажка козацької доби є згадка не так про потурбування батька, як про його «безчестіє», про брак «респекту» до нього. Вони завше покликаються не – як роблять тепер – на своє число, чи на свої «страждання», чи на «права демократії», лише на свою гідність і вартість (свої діла). В листі кошового Семена Рубана до Мазепи згадується про «отвагу нашу рицерську», про «славетне гніздо Січи». Цей титул, на який так покликалися, шукаючи своїх прав, був тоді найважливіший. Вітаючи гетьмана Мазепу після одного з його успішних походів на татарів, Варлаам Ясинський цитує Апокаліпсис (хто з ліберальних цитаторів звертав коли-небудь око на ту святу книгу?): «побіждающему дам сісти зо мною на престолі моєм, якоже и Аз побідих и сідох со Отцем на престолі Єго».

      Це були часи, коли Величко називав наших предків «народом мужественним і рицерським», а його вождів – «отважними і храбрими».

      Тоді навіть противники казали, що були козаки, щоправда, хлопами, «одначе такими хлопами, які достойні були бути Квінтами Цинцинатами». Тоді СКАЧАТЬ