Культурология. Дмитро Донцов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ «страшного Бога», не бога Тагора!

      Граб’янка згадує старих «воїнів руських», «яже аще і невірни бяху, но мужеством своим всі страни обношаху страхом». Про них же згадує і на них, як на своїх предків, покликується і Сірко, а були це «славно именитіи вожди наши козацкіи и скифославянскіи», які «не тилко Цариграду, но и всему царству греческому… були страхом». А Касіян Сакович за найважливіше завдання козацтва – в промові над гробом Сагайдачного – уважав: зберігати свою віру і тим «бути страшним племені поганському». Чисто біблійна уява про Бога, який був для вірних своїх «великий і страшний Бог». Такий, який він був і для Шевченка і якого так не міг терпіти за це Драгоманов.

      Думний московський дяк Іван Акінфієв знову не знаходить слів обурення на козаків за те, що готові були хоч чортові запродатися в своїм стремлінні до волі. «Мені здається, – казав, – вони запродали б себе й самому пеклу, коли б прийшов сатана купувати їх». А боярин Шереметьєв говорив: «Проклятий народ! Правдиві дияволи! Заведуть в провалля та й глузують».

      На підставі висловів і посвідок сучасників, такими малює запорожців Д. Яворницький: були це люди дикі, безпощадні супроти своїх ворогів, але були добрими приятелями і вірними товаришами у взаємовідносинах. Хижі, жадні крові, не визнаючи ніяких прав чужої власності на землі «бісурменській»; у себе ж крадіж нагая або череса уважали за страшний кримінальний злочин, за який карали смертю… Лояльність у них стояла дуже високо. Одурити уважалося гріхом навіть самого чорта, якби він завітав до січового товариства. Найбільше цінили свободу, смерть воліли від неволі. «Хоч в Січі, – оповідав один католицький священик, – були люди всякого роду, одначе там панувала така чесність і безпека, що всякий, хто туди приїздив з крамом або так, не боявся і волосу стратити на голові. Серед вулиці можна було лишити свої гроші, і ніхто їх не торкнув». Їх поглядом на життя було своєрідне епікурейство. За матеріальними користями не гонилися. Абстинентами теж не були. В Січі говорили: «В нас на Січі звичай: хто Отче Наш знає, вранці встає, вмивається та й чарки шукає»… Але як за надужиття чаркою в поході вони карали, вже знаємо… З другої ж сторони вміли бути стоїками. Кожного цікавило, щоб про нього нащадки могли сказати: «Умів шарпати, умів і вмерти не скиглячи».

      Такий був цей тип людини, який червоною ниткою переходить від доби Мономаха, Ігоря, через козацтво аж до XVІІІ віку. Був це тип козака у Шевченка, в протиставленні до «гречкосія». Був це ідеал людини, яку ще хвалив, як взірець, Котляревський, протиставляючи його «мугиреві»: «щоб був козак, а не мугир».

      І був це тип, якого віддали анафемі ті прекраснодухи, що заполонили душу нашої інтелігенції в XІX віці й епігони яких калічать ту душу досі…

      Демо-ліберальна, космополітична, гуманітарна братерсько-народна, соціалістична, федералістична, ота «гречкосійська» пропаганда, яку принесла нашій знеможеній нації скалічена духом інтелігенція XІX віку, СКАЧАТЬ