Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ти, Куля, все знаєш? Це я маю розповідати, а ти слухай.

      – Та ну тебе, ні вдень ні вночі од тебе спокою нема, – не бажав далі слухати Куля, він же Федір Кулятинський, іще один волонтер.

      Федір Кулятинський, тридцятирічний історик, який закінчив свого часу Київський університет імені Святого Володимира й п’ять років віддав науково-дослідницькій роботі. Історичні розвідки закинули Федора на Кавказ.

      – Треба їхати, – переконував себе щодо африканської, як він називав, експедиції і йшов записуватись до волонтерського війська. А до того проштудіював історію країн, у яких мав би опинитись незабаром.

      Куля відвернувся від майбутнього шукача золота на інший бік. Чи то словесна перепалка, чи скрип пружин розбудили сусіда ліворуч – Укра.

      – Все одно не заснемо, – казав і готувався слухати Кулю, котрий знав про Південну Африку набагато більше, ніж офіцер, який щодня намагався щось розповісти про її історію та сьогодення. – Розкажіть щось про бурів. Хто вони, що вони, білі люди, роблять на Чорному континенті.

      – Бури мешкали в Африці споконвіку… тобто з сімнадцятого століття. У ті далекі часи до південного краю загадкового континенту дісталось чимало мовчазних та суворих, голодних, обірваних та знесилених колоністів з Голландії, – заклавши руки за голову, описував Куля.

      Мореплавцям вдалось подолати немилосердний океан, і вони менш за все хотіли ще раз вирушати у якісь мандри світами. Голландці знали наперед: яким би не виявилось узбережжя – придатним чи ні для життя, – вони лишаться тут. Якщо земля буде благодатною – подякують Господу, якщо ні – оброблять її і вона стане благодатною як не для них, то для їхніх дітей чи онуків. Треба знати, що голландських мандрівників погнала на незвідані далекі землі не стільки цікавість чи тяга до пригод, як занадто важке життя в Європі. Колоністи зі своїми дружинами, дітьми, нареченими, старими батьками шукали свого раю, і вони його знайшли, висадившись якось на південному узбережжі Африки. Ці європейці з генетичною любов’ю до сільського господарства, до роботи на землі як ніхто інший вписались у тутешню атмосферу й тихо собі зажили, обробляючи поля та вирощуючи худобу. На краю світу, подалі від проблем, від суєти та жадібності, яка роздирала старий світ, будували новий. Потихеньку, з Божою поміччю розорали поля від краю й до краю, завели корів, волів, коней, побудували будинки, звели міста. У перервах між цією мирною роботою займались тим, що жорстоко розправлялись із, як їм здавалось, нахабними та безпідставно войовничими племенами місцевих кафрів – чорних хазяїв Африки. Дивувались непокорі й небажанню темношкірих жити за їхніми, бурськими законами. Ніби й не мешкали у Південній Африці люди до того часу, як колоністи зійшли зі своїх кораблів. Голландці усе ніяк не могли второпати: як можна було вважати кафра подібним до білої людини? Відтак не бачили у поневоленні корінних мешканців нічого незаконного, навпаки, відчували свою месіанську роль.

      – Кафри СКАЧАТЬ