Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ У Зази росла така буйна борода, що в ній ховались усі його юнацькі риси обличчя.

      Покосу до гіркоти у роті забажалось щось написати, оце зараз, цієї миті, негайно. Нишпорив під ліжком, у тумбі – жодного шматка паперу. А йому так треба! Бо ж його наповнила поезія, вірші не знати звідки брались і складались у голові. Юрій намагався не розгубити те, що вже вигадав, те, що вклав у рими й чим навіть встиг насолодитись. Єдине, чого бажав, – не забути присвячену Ларисі поезію. Там були слова і про ніжні дотики, і про брови-чайки, і про волошкові очі.

      «І куди це я зібрався?» – раптом, як Пилип з конопель, вискочило посеред тих поезій слушне питання. Куди він зібрався? Із ким воювати, за яку таку країну, за чий народ? Як він може покинути тут її, свою Ларису, а сам поїхати бозна-куди?

      «Та яка ж вона твоя?» – питав підступно Юрковим голосом хтось, хто сидів усередині його черепної коробки.

      – Черепної коробки? – це вже Юрко питає у Лариси, яка лежить поруч із ним на казарменому ліжку.

      – Із черепною коробкою у вас, шановний, все гаразд. А от черевну порожнину бережіть, – відказує Лариса й подає Юркові величезний сувій бинтів. – І обереги свої не викидайте.

      – Обереги? – Юрій мацає себе за шию, силуючись відчути, чи є на ньому вишита сорочка. Під пальцями відчуває вишите хрестиком. Долонею проводить по гаптуванню і торкається чогось вологого й липкого на животі. Вдивляється, а там – замість пупа червоне озерце.

      – Це кров? – цікавиться Юрко, шукаючи біля себе Ларису, але її вже немає.

      Юрій сідає на ліжку, яке рипить довго й протяжно, заплющує міцно очі й махає головою, аби дати змогу тим часом втекти видінням. Розклепивши повіки, розуміє, що вже сходить сонце, а він не лежить, а сидить на забраному й вологому від поту простирадлі, вовняна армійська ковдра лежить жужмом на підлозі.

      – Сон, – пояснює собі Юрій і тут-таки згадує останню не позбавлену сенсу думку. – Так, куди це я зібрався?

      – В Африку, – сміючись, повідомляє, додивляючись власний сон, колишній матрос Семенов.

      – Але ж вона буде тут.

      – Ти, хохол, видать, ще не прокинувся. Вона, Африка, там, а тут Кавказ – дикий край. Хоча Африка – ще більш дикий.

      Було пізно відмовлятись від задуманого. Прапорщик, до котрого за порадою звернувся Юрій, розтлумачив, що це, звичайно, не можна розцінювати як дезертирство, бо ж він доброволець, а не рекрут.

      – Але мужчини так не чинять, – скривився, як середа на п’ятницю. – Якщо вже сказав раз, треба казати й два.

      У душі Покоса вирувала справжня буря – то він гнав до адміністративного корпусу, аби написати рапорт, то спинявся й бив себе долонями по щоках, приводячи думки й дії до тями. На яких півдня втратив орієнтир, перестав розуміти, чого насправді хоче й що має робити. Залишитись із Ларисою тут, у Тифлісі, й уславитись перед товаришами як боягуз чи їхати за моря-океани і втратити її назавжди… СКАЧАТЬ