Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Юрій посміхнувся й відразу звернувся до кавказця, що проходив повз.

      – Мапатіет, ту шеіделеба, – вибачився для початку.

      А далі повів ламаною грузинською: довідувався, як дістатись потрібної йому вулиці. Місцевий мешканець-водонос замість пояснювати поманив Юрія за собою – йому, вірогідно, також потрібно було у ту частину міста. Можливо, поповнити запаси води, а можливо, задля іншої мети. Стало зрозуміло задля якої, коли, покрутившись вузькими вуличками з чверть години, водонос простягнув репану долоню – жест, який означає очікування плати за послугу. Отримавши монету, вказав помахом голови на білокам’яну споруду, що припнулась до невисокої, порослої буйною зеленню сопки.

      Біля редакції товпились люди, переважно європейської зовнішності, або й кавказці, але в європейському одязі. Хіба дехто з них поверх добре пошитого світлого піджака вдів стрічку з патронами, на зразок тих, якими обвішують себе горці. Ці чоловіки мали при собі планшети, в яких, можна було здогадатись, знаходились записники та великі валізи з прив’язаними до них довгими штативами. У валізах, скоріш за все, – апарати для фотографування. Редакція жила звичайними турботами: одні кореспонденти сідали у брички та від’їздили, інші, навпаки, заходили до приміщення. Туди подався і Юрій. У дверях звернувся до фотографа зі звичною завченою фразою «мапатіет, ту шеіделеба», що означало «вибачте», а коли фотограф шугонув, мов вуж, повз нього, не давши відповіді, почав чіплятись до інших.

      – Де, скажіть на ласку, записують добровольців до Африки?

      На нього дивились, як на дивака, і йшли у своїх справах.

      Один чоловік, якому на вигляд було років за п’ятдесят, пересилив байдужість, почувши запитання Юрія. Він повернув з-півдороги, підійшов до дивного молодика впритул, взяв його під лікоть та довів коридором до кабінету. На дверях зазначалось російською: «Запитання-відповіді». Тицьнув незадоволено пальцем у табличку і штовхнув тим самим пальцем двері, які напрочуд легко відчинились. Юрій, боячись порушити тишу, що панувала в кімнаті, навшпиньках пройшов між столами, напівзігнувшись та озираючись, як шпигун.

      Тут було прохолодно й світло. З трьох великих (від стелі до підлоги) вікон заганяло у кабінет своє проміння осіннє сонце, а крізь відчинені кватирки вривався й блукав кімнатою прохолодний вітерець. Той вітерець, як хлопчисько, підступно підкидав аркуші на столі – спочатку легенько, а тоді одним поривом змітав ті аркушики зі столу й гнав їх підлогою. Юрій в один стрибок кинувся до дверей та причинив їх, щоб зник протяг. Вітер образився на українця і втік надвір крізь відчинені кватирки. Покос мигцем позбирав папірці, щоб хтось не подумав, що то він наробив розгардіяшу. А вже по тому усвідомив, що в кімнаті нікого з людей немає. Прислухався. Звідкілясь долинав стурбований чи то знервований голос. Юрій повернув голову в бік вузьких дверцят, що примостились в глибині приміщення. Ступив декілька кроків, щоб краще почути, про що там йдеться, СКАЧАТЬ