Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Він вступив до гімназії й планував здати курс екстерном. Вчився самотужки вдома у короткі перерви між роботою. Читав ночами, спав по кілька годин, але йому подобалася втома від навчання. Подобалося засинати із книжкою в руках, а, прокинувшись, відчувати, як ті істини із книжки перекочували до його голови й тепер він набагато більше знає про життя, ніж учора ввечері. Гімназія допомогла класифікувати потрібну літературу, потрібні для базової освіти знання. Викладачі освітнього закладу вбачали в Юркових здібностях чималі перспективи.

      – Кидайте, хлопче, свої революційні захоплення, – радив один із викладачів. – Не доведуть вони до добра. Вчіться. Вчіться більш серйозно. Вам не можна нехтувати моїми порадами.

      – Я б так і зробив, але ж мені заробляти треба. Маму підтримувати.

      Що тут скажеш? Хлопчині просто необхідно працювати, а навчання за цих обставин пересувається на другий план.

      – Важко працюєте? – навіщось питав викладач.

      – Та ні, – весело відповідав юнак.

      Насправді в гімназії знали – Юрій Покос здобуває гроші важкою працею вантажника.

      Саме за тією вантажницькою професією перетворився довготелесий незграбний підліток на стожильного мужчину. Стискав щелепи від натуги, закидаючи на плечі чималі лантухи – тонші, набиті по зав’язку крупами, грубіші – борошном, та ніс їх із вагона у вагон, чи на склад, чи на вози. Його примічали розпорядники, кликали на іншу роботу, де також потрібні були міцні чоловічі руки. Не відмовлявся од жодної роботи. Треба викопати яму під фундамент чи на кладовищі – копав, кликали вимостити вулицю важкими плитами – мостив, запрошували на сортування овочів – йшов сортувати. Врешті опинився на заводі, серед тих, кого не так давно привчав до своїх віршів. Тепер про ті вірші трохи забув – часу бракувало на їхнє написання. Інколи навіть посміювався над тими юнацькими віршами.

      – Немає коли дурнею займатись, – відмовляв Гаркуші, коли той кликав на чергову сходку. – Мені за навчання в наступному місяці платити. І додому думав навідатись. Мама чекає.

      – А тато не чекає? – брав на кпини друга Петро. – Який ти мамій, аж сльоза проситься.

      Юрія не чекав тато, але він прищепив колись сину тягу до науки. Цікавість до знань пробилась, коли татусь, повертаючись із майстерні, садовив малого собі на коліно й навчав його літер.

      – Оце, бачиш, А, – водив коротким вказівним по літері. Коротким він був, бо за роботою якось його підручний – молодший брат Микита – врубав ненароком дві фаланги сокирою. Вони з братом були теслярами. – На що вона схожа? – питав у Юрчика.

      – Ня хатку, – відповідав малий.

      Батько тулив сина до грудей і гордовито повідомляв матері, яка дивилась на цих двох, не приховуючи захвату:

      – Правильно сину, перша літера схожа на хату. З рідної батьківської хати усе починається.

      Батько вмів і читати, й писати, бо ж сам був із родини священика. Хотів і дружину навчити, але вона лиш відмахнулась, СКАЧАТЬ