та мануфактури множились із геометричною прогресією, в місті стало жити ще комфортніше, потихеньку люд вибирався з болота боротьби, і його щільно затягувало в болото міщанства. Те міщанство висміювали у літературних текстах, у журнальних карикатурах, на театральних підмурках. Але його розростання ніхто не міг спинити еволюційним шляхом. Простий люд, у якого не атрофувалась комерційна жилка, почав потрошку наїдати жирок. Можна було торгувати вирощеним на полі, зробленим у кооперативній майстерні, пошитим чи вигаптуваним власноруч, спеченим чи виліпленим. За це вирощене, пошите та спечене платили гроші. Кошти за свою роботу отримували і писаки різного штибу – від графоманів, які, мов ті таргани у щілинах, сиділи в редакціях і підгодовувались замовними текстами до потужних письменників, котрі творили, не виходячи з-за свого письмового столу місяцями. Можна було нарешті продавати, а не віддавати задарма написане, намальоване, зняте на плівку. Цей час дозволив митцям розправити творчі крила й по-новому подивитись на мистецтво. А відтак і видати його, оновлене, актуальне, на суд публіки. Незнайомі до цього слова, словосполучення та фрази заполонили читацький простір. Інтелігенція та люди, наближені до неї, дізналися, що таке футуризм і кубізм. Згодом, дуже швидко, не лише художники, а й робітники взяли ці поняття та слова до свого вжитку. Бо ж саме на робітничий клас із численних плакатів дивилась горда людина праці – монументальна, різка, сильна й позбавлена будь-яких натяків на витонченість аристократії. Працівники заводів і фабрик, у забрьоханих робах, з брудними обличчями та мозолистими руками, зазирали, мов у дзеркало, у ті плакати, звідкіля на них відображався кремезний чистий красень у червоній сорочці з молотком чи гайковим ключем у міцній руці. Дивились і забували, що те дзеркало криве. Що той труд – важкий і безперервний – не робить їх ось такими футуристично-кубічними богами, а так само, як і колись, згинає їхні спини. Радянська пропаганда підступно дозволила митцям показати, на що вони здатні, аби, скориставшись їхніми вміннями і талантами, використати їх у своїх цілях.
– Хочеш, аби видали книжку твоїх не надто, скажемо чесно, достойних оповідань? – питав якийсь редактор-конформіст у автора, який приніс до редакції теку з дуже хорошими оповіданнями. – Тоді треба дописати щось більш викривальне. Одне оповідання викривальне, ну, про зажерливого селянина… ще одне про дуже сміливого партійного функціонера… і на вибір або вірш про товариша Лєніна, або дитяче оповіданнячко про товариша Лєніна і, припустімо, риболовлю. – Редактор розводив руками, мовляв, що поробиш, треба, отримував від автора згоду на таке держзамовлення й був радий, що бодай у такий спосіб його літературна творчість дійде до читача. Звідкіля йому знати, що вийдуть до читача лише ті оповідання, які він напише за двадцять хвилин, поки їхатиме в трамваї додому? Бо ж інші двадцять шість гарних новел не влізуть у маленький формат книжечки, назву якій і ту придумає не він, а редакторська група. На книжечці стоятиме його ім’я – автор зітхне і заховає авторський екземпляр подалі від дружини та дітей, аби вони ніколи
СКАЧАТЬ
