Загублений між війнами. Наталка Доляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ знецінилась від змальовування ілюзорних успіхів колективізації. Оповідання, есе, вірші піднімали на ура процвітання артілей та комун. А він же знав про той голод, він же слухав, що кажуть люди, що каже мати, на яку й дивитись було боляче. Не допоміг матері навіть той хліб, який він возив з міста. Померла. Зійшла в могилу навіть не так від голоду, як від розуміння, що це несправедливо – голодувати на таких благодатних чорноземах.

      Дивувався Юрій, як можна не помічати справжнього стану речей – фактичного знищення українського хлібороба.

      «Відірвались ми від землі, не відчуваємо її, – говорив сам із собою, слухаючи, як за стіною сусіди сваряться через чергу до нужника. – Усі селянські письменники кинулись до столиці, не бачать, не чують, не знають, яке воно – селянське життя. Пишуть те, чого хотілося б, але чого немає».

      – Поцілуй мене в сраку! – верещала за стіною сусідка, а їй у відповідь кричав чоловічий голос:

      – Поцілуй собаку в сраку!

      «А може, так і треба? Не помічати бруду, – розмірковував далі Юрій Якович. – Хто зна, хто зна…»

      Юрій вийняв з-під дивану невеличкий, не більший ніж жіноча долоня, записник, черконув двійко слів і потягся рукою до полиці з книжками. Дістав «Fata morgana» Коцюбинського. Блокнот впав на підлогу, відкрившись на тому місті, де його останній раз турбували. «Сказати на з’їзді» – значилось там.

      Він щось казав на з’їзді письменників, але його не чули, як не чули інших, подібних до нього. Гриміли й неслись приміщенням гучні голоси правильних промовців – тих, які опирались не на художні принципи поетичного слова, а на керівну роль партії у формуванні літпроцесу і на особистий неповторний, неоціненний внесок комуністичного найвищого керманича у той процес. Новий вождь оселився у Кремлі на довгі роки, і з кожним новим роком його владарювання все рідше можна було почути живе слово, слово правди, слово, не оброблене кислотою лицемірства та блюзнірства.

      Ох, як же тоді закрутилось! Мов у жахливому сні, із котрого не можна виборсатись. І як воно почалось, від чого відштовхнулось? Якось проґавили, випустили з поля зору, недогледіли. Й отямитись не встигли, як письменники стали чи не найпершими ворогами свого народу. Ті, хто цілодобово шукав шляхів полегшення життя знедоленим, виявились у перших рядах зрадників. І так усе це підступно підкралось, ззаду, зі спини, і встромило гострого ножа між ребра…

      Спочатку журнали, альманахи та газети почали друкувати критичні статті про тих письменників, котрі дозволили собі описувати не звитяжні перемоги на мирних фронтах, а реальну правду життя. Спеціальними постановами ідеологи вимагали подібних викриттів. У тих статтях письменники-пристосуванці з тих, хто не мав достатнього таланту, клювали, цькували й гавкали на колег. Навіть Сергій Пилипенко у статті, яку розмістили в «Плужанину», різко висловлювався щодо неправильних письменників. Колонка сповіщала, зокрема, й про те, що вчорашній СКАЧАТЬ