Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Кажуть, будована спершу з дерева, до навали татар, при яких нерушимо встояла, бо ті хоч трохи поважали несвою віру. В XVII віці церква згоріла, при напастях від християн таки ж, а з прибуття протилежного до татар. За пізніших гетьманів викладено з каменю.

      Біла, як празниковий хліб. Оздобами і виступцями, карнизами і щедрою ритмікою віконного рисунку окреслювалася в ранковій просвітленості.

      І ось повідомлено: сьогодні, як попереду в сусідньому селі, церкву «закривають»; після відправи ключі віддати комісії, нехай приймає коштовності.

      Батюшка сідий і тихоголосий, слабий на очі. Повно молящих. Поприходили з хуторців також, почувши, що – остання служба. В проповіді сказано про терпіння в часи цезарів і далеко після них, до нашого дня. Напасті ні тоді не вгасили світильника церкви, ні тепер неспроможні, хоч храмовий будинок сплюндрують.

      – Здібні храмину тіла кожного з нас нищити, – сказав батюшка, – а душу вбити безсилі, бо вічна.

      Слухаючи, мати Мирона Даниловича уявляє собі: ніби в сні, душа від земного виду звільнена, десь там… відходить до ненашого селища. Зрештою, і вона, Харитина Катранник, і всі знають, які то привиди; і душа – подібна після смерті. Сама бабуся близька до того: висохла від літ. У чорному; просторно і рівно держиться одежа після прасування. Хустка біла, далеко вперед нависла, аж очі втонули під тінню: глибоко сивіють, як і в сина, тільки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвів на пекучій дорозі.

      Батюшка вчить:

      – Пам’ятаймо завжди, що Бог любить нас!

      Чує і знає Харитина Григорівна, без жодного сумніву: це правда; і це так зворушує! – сльози збираються, застилаючи очі. Гіркий світ, де живемо, проте – не покинуті ми.

      Чує з проповіді знов:

      – Як покаємося, простить Господь і помилує.

      Знає стара: і це правда; чує серцем! – і так радісно їй, знов – не може сліз стримати. Не пропащі ми, хоч грішні; є порятунок. Дивиться бабуся – нічого за дрібними не бачить, а весь слух душі її ловить промовлене, як нива, вже біляста з посухи і спрагла, вбирає краплі дощу. Ідуть перед нею, велико – як досвід, добрі правди. Стара часом аж тремтить, стрічаючи речення, хоч не про милость, а вже – про наш переступ. Чуючи їх вразливість, бабуся і порадіє: виразку відкрито – гоїти! Мов з поміччю переходячи по сліпому бездоріжжю, стара приймає слова і боїться недочути.

      – Заповідано нам, – сказав священик, – тільки любов; сам Христос єсть любов божественна. Ті з нас – учні Його, котрі виконують заповідь. А хто ні, – не належить до церкви, хоч нехай тут вистоює дні і ночі. Огляньмось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба. Хочем упертістю пересилити Бога. Вийдем із церкви, і знов живем, як погани: в ненависті. А свята любов – від серця Божого; чи живем любов’ю? Ні! Колись гебреї сорок літ по камінню і піску в пустині мандрували, обношені і змучені; хоч грішили, так каялись. І скінію несли, як святиню найбільшу. А ми? – СКАЧАТЬ