Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ дідик, то ще не віддзвеніли останні відзвуки, – вже кинувся до старого один з членів комісії; гостро викрикнув:

      – Ти що! – контрреволюцію приніс?

      Дідик думає. Зрештою, відхитує головою:

      – А ні, ще ніхто не чув, про що кажете, як ця старовина була. Ірод царював. Потім того, за козаччини псальма складена. Це давнє! А те, що кажете, – де б воно взялося?

      Причепі рот скувало: не знав, що відповісти. Тим часом голова, відімкнувши церкву, входив при супровідцях. І молодиці з натовпу також підступили: аж підганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слідом і весь збір людський рушився. Серед живих хвиль комісія з бригадою закрутилися трісками. Не встигли отямитись, як народ, поспішаючи без жодного слова, наповнив церкву і з мурав’їною запопадливістю обпав обладнання в церкві.

      Ніхто в цілковитому безладді навіть не поткнувся прямо на Царські ворота. Вбігали в олтар північними і південними дверима. Там відразу найшло багато, – жоден з комсомольців і комісії не зміг протовпитися. Миттю схоплено: Євангеліє, хрест, дарохранильницю, антимінс і все, що з олтаря можна винести.

      Корогви серед живого виру хитались, падали і, відділені від древка, щезали за пазухами в селян; ікони зіходили з своїх місць і, трохи пропливши над поверхнею, також тонули в людських течіях. Плащаниця, обережно несена, світліла над головами, наближаючися до дверей, і раптом – ніби розтанула. Кадила, священичі одежі, таці, лампадки – всі речі, які можна врятувати від напасників, щезали негайно.

      Враз натовп кидається до виходу, мов пожежа гонить; і теж – без слова. Як наповнили храм раптово, так і розбіглись. Лірник із поводирем зник також. Голова комісії почав був кричати, щоб спинили рух, але зразу ж затих, борсаючись. Отямився він з тисканини, коли церква спорожніла.

      Ні прихожан, ні цінностей. Тільки комісія і бригада тягнуться до свого начальника. Він забурчав:

      – Знаю, позакопують! Були й хуторські, рознесуть по степу і в лісі. Ну, нічого: знайдеться.

      Обсмикав піджак на собі, сіруватий, із шаховинками. Махнув пухлою рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мішечки під безколірними очима – обтяжують вид, як і розкішні жовті вуса.

      – Зняти дзвони!

      Хлопці знехотя, ніби ледачі підпаски, послані завернути коні, рушили до дзвіниці, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили дзвін, вживаючи линву і дерев’яні пристрої. Заблищав він проти світла, вихилений з вікнини. А скрізь по дворах, близьких до площі і церкви, повисипали люди: дивляться на розор.

      Дзвін летів, як блискавка; світнув, обкинутий сонцем, і з громовим гуркотом ударився об цеглу біля дзвіниці. Відкинувся догори і трохи вбік від місця, де впав, теряючи клин міді, нерівно відколотий. Нечутно, але з страшною луною духовною, відгукнувся той звук навколо – в цілому селі. Стало сумно, як після пожежі. І ніби все село, крім дзвіниці, заніміло, стративши голос.

      5

      Підходячи з донькою до хвірки, господиня вгледіла: вертається її чоловік з обома хлопцями, а слідом гурба навкруг підводи. Кров схолонула в СКАЧАТЬ