Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а решту тобі зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!»

      Що буде? В хаті п’ять ротів – як прогодувати?…

      Жінка метнулася віднімати хлібину.

      – Це ж дітям – навіщо берете?

      Її кулаками відштовхнули. Біля покуття плаче, затуливши очі краєм хустки. Доня до неї притулилася, як пташеня в бурю, і все не перестає тремтіти; щось дуже її вразило під час нападу.

      Хлопці коло тата: притихли, настрахані.

      Винесено харчі на підводу. Гвинтівочник, зображуючи на ширококостому білесому обличчі відтінок владності, застиг – загрозливо, в скам’янілій сіризні, як статуя вождя, що в районі, між елеватором і залізничною станцією.

      Витупотівши з хати, юрма приєдналася до спільників.

      Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врізаючи щупи і прокопуючи ямки.

      Вернулася з церкви Харитина Григорівна. Злякано дивиться і питає сина:

      – Це – вони?…

      – Вони, мамо!

      Пішла в хату; глянула, переступивши поріг, і обмерла! їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Григорівна і невістка так поралися, так гляділи, щоб зберегти добрий вигляд зокола і всередині.

      А ось – гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидуване, позмішуване і потоптане.

      Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара – вже кінець настав.

      На старість побачила: знечещено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі.

      Все їстівне взято! Стала вона за поріг, бачить – топчуться бригадники по грядках. Гребуться, як собаки, по несвоїй садибі. Підійшла стара до підводи і вмовляє вартового:

      – Оддайте харчі, то ж не ваше – не ви напрацювали! Дітям їсти треба, оддайте зараз, я вам кажу!

      Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструктував: «Забрати до крихти». А далі, вгорі – вождь партії і держави.

      Чого ж стара турбує?

      Бабуся взялася за полудрабок. Тоді вартовий штовхнув її в плече – поточилась вона і впала на шпориш. І не могла встати. Син, підбігши, піднімає. Глянув на вартового і промовив з великою вразою:

      – Дикун собачий!

      А той, прозваний, зготувавши гвинтівку, процідив зневажливо:

      – Ти! Гляди мені, – і замовк.

      Відповідальний, мов коло порохового погреба.

      Стара нічого не казала: ведена під руку, віддалялася до хати.

      Прилягла на піл, лахмітину підославши; і – мов нездужала незнаною пошестю.

      Млисті приуяви кружилися, всі розметані. Крізь майоріння відчувала: наближений морок холодною запоною обкидається, і ніде обминути. Потім розтанув. Лишився біль, гіркий і гострий, не так за себе, як за внуків – їсти вже нічого дати. Квилитимуть, пташенята при дорозі. СКАЧАТЬ