Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ в неділю схопили нагло. Череп вимірився в височину, з залисками, що коло русявої чуприни біліли над обпаленістю чола і видовженого обличчя. Аж сивими, на дні западин, виглядають очі, хоч вони з проголубінню, притіненою від брів: мов землистого тону, як і вуса, опущені крайцями вниз.

      Сатинову сорочку, колись темно-синю, а тепер білясту, з рештками початкового барвлення біля коміра, закривав піджак неозначимої сірості, як буває на старих стернях під час обложного дощу.

      Катранникові видно в вікно: стоїть підвода; кінь зіпрілий – на прив’язі коло штахетин. Намагається поміж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи голову і посилаючи в протулину попелясті губи… «Вже ми – як той кінь! – знов мучиться думкою Мирон Данилович. – Прикрутила партлінія, бур’янця не вхопим».

      Дядьки принишкли, як часом соняшники під грозою, що на півнеба нависла і цілить стрілами в беззахисний збір.

      Грозить обома руками Отроходін, говорячи, а його широкий золотий зуб, відтінений щербинкою поруч, аж жевріє, одночасно з товстими скельцями окулярів без оправи, при самих металічних зачіпцях.

      Долонями вдарив об стіл з огнистою накривкою:

      – Зробимо, як з ворогами, – в разі невиконання! Відповідатимуть і сім’ї…

      Застиг. Скеля! Партійці і сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах наставлені в захист Отроходіна. А впроти – гурт худих дядьків, з яких тільки в одного ціпочок: тонкий, мов комишина.

      Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться; сталося ж так під час турення в колгоспи. Штовхнуть на північ, плачів повну, як і снігів.

      Проминувши коня, зір стрічає далеко і протиставно до сонця, – ген, як карб: місяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка на блакитний папір.

      «…Нам зображення, – думає Мирон Данилович. – Брат брата на вилах держить; під груди вдарив і підняв, поки – смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти каїнства, що діється, і погіршало, бо з родинами гублять».

      Недвижно біліє, мов привиддя, моторошний відбиток, а близько – тополі вряд, мов свідки або приречені.

      Біль на серці в Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду, – а чим сім’я винна?… І до кого вдатися? Чого з ненашої столиці лізуть, сиділи б дома… Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна – теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди – все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем. Ох, мордуйся під його грозьбою! Чи мати в церкві достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в лихо. Трохи лишилось харчів для дітей, віддаси – тоді їм смерть і нам з ними. Ці ж супостати: давай! – виходить, просто хотять повбивати. Десь діти, на сонці, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напасті. Бідні! – хто пожаліє, як нас не буде».

      Мирон Данилович від думок доповідчика відсторонений. «Ясно, до чого йде! Чули. Тепер тільки одно – звідси вирватись; біда наша: втішаються нею партійщики, як вовки СКАЧАТЬ