Жовтий князь. Василь Барка

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Ну, є… хлібоноси і хлібовози.

      – Ще – хто?

      – Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.

      – Гаразд. А хто – ті, що хліб дають хлібопросам?

      Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло, – плечима знизав від невирішення.

      – Звуться: хлібодани! – назвав Микола. – їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?

      – Хлібобери, чи ні…

      Микола поправив:

      – Вони хлібохапи.

      Засвоївши новий термін, Андрій показав на збір коло сільради, куди прикотили дрожки.

      – Пам’ятай, – попереджує Микола, – щоб замок держав на губі! Десь проквакаєшся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумів?

      – Я мовчатиму.

      Микола перевірив крейдяні окраси на кілках, доповнив декотрі. Витяг пожмакану книжку з кишені і, сказавши братові: «Гуляй, поки що!» – зосередився на сторінках з обідраними берегами. От, спільно мандрують Правда і Кривда, і мусять, згідно з умовою, хліб ділити. Правда спочатку постачає, далі – черга Кривди, бо ця друга так запропонувала, і перша згодилась. Як клунок Правди спорожнів і гинула з голоду, то Кривда вийняла з неї очі – платою за дрібні кусники хліба.

      Читає і жахається Микола, і обурюється: як же так?! Страшно ранить його підступність.

      Книжку старші учні дали тихцем; звеліли: «Читай і думай! – чим відплачують нам, забираючи хліб».

      Микола забув поглядати на сільраду, біля якої зграями гайворонів купчаться бригади, зготовлені рушати. Переживає він зміст, ніби самого напасть мучить: з кров’ю відбирає світло очей, ведучи на смерть; він – присуджений. Зловістя грозиться, заступаючи день.

      Андрій побрів через пустош до сараїв, потоплених між бур’яни: самі руїни з потрухлими дошками в плісні. Ходив, як сновида, по садибі, порожній після висилок.

      Саморобна піч рудіє: цеглини, складені в неповний квадрат, і зверху аркуш заліза з круглою вирізкою. Був якийсь незримий зв’язок між знахідкою і почуттями хлопця, через що річ видавалася поглядові значно справжнішою, ніж довколишність, і пробуджувала болючий неспокій. Ніби десь бачив закуток, що розкривається перед очі. Бачив – з іншого обширу, прозорішого, ніж звичайний. Видіння виступає бічними обрисами примітно, а рештою ледь приуявлюється з незримості і турбує, проситься, світліє, зневолюючи цікавитися і стояти тут: без слуху! – тільки силою душевною вчуватися в значення чогось більшого, ніж знаходить погляд серед пустки.

      А гурти громадилися біля сільради, як хмари з грозою: слухали розпорядчиків, маючи при собі підводу, кожен – окрему. Перелітали птахи над прижовклими верховіттями, знехотя і важко підкидаючи крила. Мовчки стежив їх Андрій, поки брат скінчить книжку; коли ж читання згорнуто і впроваджено в кишеню, – тоді спитався:

      – Хто живе довше, ворон чи змій?

      – Могли виздихати, а виходить, потрібні. Мабуть, змій!

      – Скільки років?

      – Багато; СКАЧАТЬ