«Дівчатка бавляться ляльками. Кожна лялька когось представляє: «Це мама, а це тітка Наталка, а то бабуся». Про ляльок дбають, як дорослі про дітей: «Ось ми наваримо вареників та будемо обідати». Вареники ліпляться з м'якушки хліба. До ляльок дівчата говорять: «Ми підемо в поле, а ви, діти, зоставайтеся вдома, та не пустуйте, будьте чемні». Або таке: «А ми підемо в гості та вам гостинці принесемо». – Коли мені було років вісім, мама вже привчали мене прясти на веретено – щось таке грубе на мішки, на рядовину. Мама, бувало, зроблять з якихось гірших конопель мичку, настромлять на гребінь, і ми з сестрою сидимо та крутимо веретеном.
Часом бігали на лід сковзатися – без «коньків» (ковзанів), а тільки чобітьми, їздили санками, найбільше в свята, як були у нас гості – тоді нам цілий день можна було їздити на санках…»[34]
«Я, бувши малим, – згадує Свирид Галушка,[35] – любив сковзатися. Було, змерзну: руки – як буряк, червоні, а не йду до хати грітися. Коли матері терпець увірветься, то вийдуть на поріг і сваряться на мене: «Ворохобнику, ти, – йди до хати. Дивись, он-о вже «дядьки» під носом блищать, а воно ще бігає!» Але, якщо мати сваряться, то це нічого, ще можна сковзатися. Коли ж уже батько вийде з хати і тільки скаже: «Свириде!» – я все кидаю і біжу, бо то вже непереливки.
А як, бувало, сніг іде, то ми залазимо десь у повітку і бавимося там у «тісної баби». Збереться хлопців з десять, а один стане коло стовба, упреться руками і ногами та й тисне всіх у куток, а всі тиснуть його до стовба – ото й виходить «тісна баба».
– А в суботу, проти неділі, ми, хлопці, бувало, виберемо серед озера місце, де чистий, гладенький лід, прорубаємо ополонку і застромимо туди жердку. А як мілко, то візьмемо такого довгого кілка, щоб дістав дна та ще щоб можна було його забити в землю. Лишимо це на ніч – воно замерзне. На другий день, у неділю ранком, викотимо старе колесо, настромимо його на той кілок. До колеса прив'яжемо ланцюгом довгу жердку, а на другому кінці її причепимо санки. Навколо колеса посиплемо піском, щоб сковзько не було, а потім закладаємо дрючки в спиці і вертимо колесо. Два-три хлопці вертять колесо, а решта – дівчата і хлопці – посідають на санки і їздять. Якщо лід чистий і рівний, а жердка довга, то санки летять, як на крилах – аж дух забиває!
– Як нападає багато снігу, то вибираємо, де найкрутіша гора. В нашому селі була «Козацька гора». Як є багато снігу, ми його розрівняємо, вигладимо дерев'яними лопатами, а тоді ще й водою зверху поллємо, щоб аж льодом узявся. Ще й дошками пригладимо: гладенький мусить бути, як скло. Це все робиться в суботу; а в неділю, коли мороз добре його стягне за ніч, сковзаємось на санках-самотужках. Сідаємо верхи, як на коня, а керуємо ногами.
– А як хто санок не має, то не дуже цим журиться, бо можна і на крижині їздити. Оце, було, вирубаєш на річці крижину, обрубаєш її – щоб довга була, як ночви. Збоку дірку видовбаєш, щоб можна було мотузок прив'язати. Коли така крижина готова, то намостиш соломи, вдвох посідаємо – летить крижина СКАЧАТЬ
34
Записано від Марії Д-ко з села Діхтярі на Полтавщині.
35
Запис зроблений в 1947 році. Ім'я і прізвище оповідача дещо змінені.