Звичаї нашого народу. Олекса Воропай

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нам козачка!» – кажуть хлопці.

      Музиканти заграли. Грали добре, хоч було їх тільки троє: скрипка, бубон і дудка. Музиканти грали, а хлопці пішли танцювати. Перетанцювали хлопці та й посідали збоку. Тоді ми, дівчата, попросили: «Заграйте нам метелицю». Вони і нам заграли, ми перетанцювали, а тоді хлопці кажуть: «А тепер, дядьки, заграйте нам «общої»!» Музиканти заграли «польку у два боки», і всі ми разом – і дівчата, і хлопці – пішли танцювати. І так танцювали аж до вечора.

      Увечорі, як світло засвітили, посідали за стіл. Кожна дівка сіла з своїм парубком. Не сідали за стіл тільки старша дівка – отаманша і старший парубок – отаман.

      Отаман взяв пляшку і чарку в руки, а отаманша – тарілку з горішками.[30] Першу чарку отаман підніс хазяїнові хати, а отаманша йому ж – жменю горішків. Друга чарка – паніматці, потім – музикантам…

      Коли вже всіх почастували, то поставили пляшку з горілкою на стіл і подали вечерю: вареники, кури смажені… та я вже й позабувала, що там ще було. Горілки випили тільки по дві чарки, щоб кожний пару мав. Більше не пили, щоб не повпиватися. На закуску дівчата частували хлопців «вареною»,[31] а хлопці дівчат – цукерками.

      Як все поїли і попили, старша дівка каже: «Не гнівайтесь, люди добрі, якщо комусь недогода була, бо чим хата багата, тим і рада!» Всі вийшли з-за столу, подякували старшій дівці за вечерю, а старшому парубкові за горілку і пішли в клуню. А в клуні музиканти ще трохи пограли, ми потанцювали та й розійшлися – хто куди знав.

      – А чого ж ви всі пішли в клуню танцювати?

      – Бо в хаті було тісно, а надворі сніг ішов!»

      Дівочі та парубочі громади

      Колись на Україні існували по наших селах та дрібних містечках дівочі та парубочі громади. На чолі дівочої громади стояла старша дівка – «та, котра вела порядок між дівчатами»; називали її отаманшею. На чолі парубочої громади був старший парубок – отаман.

      Отаман та отаманша були довіреними представниками своїх громад, вони залагоджували сварки, влаштовували забави та мали вирішальний голос у прийнятті нових членів.

      В обох громадах – дівочій і парубочій – були свої харчові запаси і каси, які складалися з регулярних внесків членів. Ці каси мали на меті служити релігійним потребам і покривати видатки при організації традиційних свят і розваг.

      До парубочої громади приймали захожих хлопців з інших сіл або молодняк («кашоїдів»), що, підрісши, заявляв своє бажання парубкувати. Щоб прийняти нового члена, треба було згоди всієї громади.

      Процедура прийняття до парубочої громади «місцями досі зветься «коронуванням» й імітує старе всажаннє на коня, піднесеннє на князівство, на ватажківство і т. под.»[32]

      «Коронування» відбувалося так: кандидат у парубки з'являвся на збори громади, «відважував» кожному членові низький поклін і давав обіцянку: «Горілку пить, до дівчат ходить і всіх добрих парубочих звичаїв дотримуватись!» Громада підхоплювала свого СКАЧАТЬ