Пів’яблука. Галина Вдовиченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ любила початківців – талановитих, жадібних до роботи та успіху, ще вільних від штучного піару, фінансових обов’язків і залаштункових зв’язків. І нерідко цікавість до них зникала саме тоді, коли вони досягали успіху і починали жити за законами політикуму або шоу-бізнесу, що у принципі те саме.

      А вдома на жінку-газетярку чекали завали невідкладних справ, що непомітно і вперто виростали у чергову побутову джомолунгму. На стелях помічала ганебне павутиння, а у щоденнику Віктора-молодшого «двійки» й категоричні, написані червоним, із кількома знаками оклику, звернення учительки до батьків. Старший син Сергій із говіркого та відвертого «маминого синочка» на очах перетворювався на меланхолійного мовчуна, і треба було якшвидше зрозуміти, що сталося. А чоловік, Віктор-старший, що виріс на узбережжі Азовського моря на баклажанах, помідорах і кавунах, ображено запитував: «Ми що, цього року так і не скуштуємо домашньої ікри з синеньких?…» Хлопці вперто розкидали шкарпетки по квартирі, а коли ті знаходилися, то обов’язково чомусь без пари. Пес Рудий, потерпаючи від сезонної линьки, залишав шерсть на килимах і по кутах коридору. А чоловік ніяк не міг позбутися звички вішати вологі рушники на спинки крісел і дверні ручки.

      Побут наступав на усіх фронтах – Галя тримала оборону.

      Їй усе вдавалося наполовину – і на роботі, і вдома.

      А у чоловіка тим часом справи впевнено йшли вгору: він успішно ганяв машини з німецьких шротів в Україну і до того часу, як ввозити старі іномарки стало невигідно, вже мав станцію техобслуговування на кільцевій дорозі біля Львова.

      – Давай купимо дім, – сказав він якось дружині.

      – На яку суму ти розраховуєш? – запитала вона.

      – Тисяч сто…

      – Дай мені – я журнал зроблю.

      З такими грошима тоді можна було і будинок будувати, і журнал відкривати.

      Вони посварилися. Дім так і не купили – далі жили у звичайній трикімнатній квартирі панельного будинку. Діти один за другим закінчили школу і вступили до «Політехніки» – і розумник Сергій, і бешкетник Віктор-молодший.

      А на роботі усе без змін, тобто щодня усе спочатку, з нуля. Вона очолювала вже не відділ, а культурно-освітницький департамент газети, до якого входило кілька відділів. Писати самій часу не залишалося. Не раз пізно увечері перед «скиданням» номера переглядала готові шпальти газети і розуміла, що завтра читач триматиме у руках пристойний, такий, що не соромно, номер газети, але жодної публікації під її прізвищем там не буде. Її зусилля розчинялися тепер у кожній сторінці – від заголовків до підписів під фото. Втомлювалася вона ще більше, а особистий результат губився в загальній справі. Знайомі при зустрічі неодмінно запитували: «Чому ти не пишеш?…»

      У неї не залишалося ні сил, ні часу на свої матеріали. Її задуми тепер втілювали інші, а вона відчувала себе зручним для команди тренером. Ділилася з початківцями своїми ідеями, сама телефонувала зіркам, аби ті не відмовили СКАЧАТЬ