Пів’яблука. Галина Вдовиченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ з галереї кафе на останньому поверсі будинку в центрі міста. Скляні стіни давали можливість побачити знайомі вулички з висоти пташиного польоту. Львів розкинувся перед очима каскадом старих дахів, лискучих від вечірнього дощу. Імпресіоністська мжичка додала пейзажу переконливості: побачили б таку акварель у крамниці чи на виставці, відразу б пізнали: за завісою дощу саме Львів.

      – Я колись бачила подібну картину з квартири одного знайомого, – згадала Ірина.

      – Ігоря? – уточнила Луїза.

      – Ні, Сергія. Пам’ятаєш? Він мав тут неподалік «кавалєрку» – малесеньке помешкання, вхід із балкона, газова плита у коридорі. Тіснява навіть для одного. Але з вікна відкривався фантастичний краєвид: до самого горизонту – дахи, дахи… Можна було спостерігати, як жінки розвішують білизну на балконах внутрішніх двориків або позмагатися у грі «Хто швидше знайде десять котів?» – і нарахувати їх з півтора десятка… Якось, коли ми вже втомилися одне від одного, Сергій запитав, чим мене ще приваблюють наші зустрічі. Я відповіла: краєвидом з вікна…

      – Не образився?

      – Чого б це? Він визнавав за мною свободу слова. І волевиявлення.

      – Рідкісний тип чоловіка, – прокоментувала Луїза.

      – А також мітингів і демонстрацій…

      – Вимираючий вид.

      – Свободу пересування та листування.

      – Таких не буває, Ірко.

      – У тому-то й річ! Мрію вголос.

      Дівчата засміялися.

      – А чому розбіглися? Тільки не дуркуй, скажи чесно.

      – Кажу. Почав обмежувати усі вищезгадані свободи. Чудес не буває… Мені хотілося, щоб він був таким, яким собі науявляла. А він був, який був… Мав звичку вирішувати за мене, контролювати мої вчинки, захоплювати мій життєвий простір. «З ким це ти щойно розмовляла по телефону?», «Хто цей чолов’яга, з яким ти привіталася?», «Куди це ти так вирядилася?»… І головне – тон. Такий зневажливий, контролюючий, зверхній. Мовляв, знаємо ми вас, бабів… Аж кортіло дати йому правдивий привід для підозр.

      Ірина у стосунках із чоловіками не терпіла монотонності й половинчастості, як Луїза з місцями роботи. І легко ставила крапку у відносинах, наступного ж дня відчуваючи готовність до нового пошуку.

      – Не страшно щоразу залишатися самій? – запитала Магда.

      – А чого боятися? – У голосі Ірини знову забриніли нотки веселої зухвалості. – Це ж тимчасова самотність. Будь-якого дня за будь-яким рогом я можу зустріти ЙОГО. Навіть сміття виношу, попередньо причепурившись перед дзеркалом. А раптом ВІН уже вирушив назустріч, щойно викинувши зі свого життя тягар минулого?…

      Ірина вдалася у свою рідну тітку Улю. Та була красунею в молоді роки, згодом важко переживала ранню інвалідність, але не визнавала себе переможеною. Сидячи у візочку, перекидала руками позбавлені чутливості ноги, немов корабельні канати, і втішала подруг племінниці, коли вони розходилися зі своїми хлопцями чи чоловіками:

      – Чого СКАЧАТЬ