Пів’яблука. Галина Вдовиченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ двору, чорт забирай?! – мовила вона. – Задля цього ти витягнув мене сюди і змусив чекати? Поки ти догулював відпустку, ми зібрали матеріал, зробили підводки, зняли вставки. Залишилося зробити основні зйомки у гральній залі, і по всьому. А ти мені кажеш: давай відмовимося від цієї дурки. Що сталося?

      – Далеко не кожне запитання передбачає миттєву відповідь, Лу. Це саме той випадок. Якщо я кажу ні, значить, ні, і наразі цього достатньо. Не треба наполягати. І, до речі, дозволь нагадати: ви цю тему вирішили робити, коли мене не було… То що – за нас?…

      Луїза до свого коньяку навіть не торкнулась.

      – А чого ти мовчав раніше? Ти що, тільки сьогодні про це дізнався?

      – Ми повернемося до цієї розмови. Згодом.

      – Коли? – напосідала вона.

      – Ніколи, якщо не зміниш тону!

      Луїза завмерла, тоді граційно потягнулася до попільнички й акуратно витрусила вміст своєї люльки. Кінь посьорбував із келишка, спостерігаючи, як Луїза хлюпнула у файку коньяку й розтерла дерево м’яким фетром. Вона зосередилась на своїх рухах, вичищаючи вересові нутрощі від залишків тютюну. Здавалося, забула про співрозмовника, повністю переключивши увагу на свою забавку. Тоді сховала люльку у футляр, застібнула торбинку і підвела очі на офіціантку, що проходила поруч:

      – Ви цукор до кави давали?

      Паузу Луїза витримала не гірше від досвідченої актриси, повільно порахувавши до десяти. У Коня теж витримка виявилася будь здоров.

      – Одну грудочку, – винувато відповіла офіціантка. – Не треба було?

      Луїза махнула рукою – «дурниці, усе гаразд» – і лагідно запитала Коня:

      – Коли?

      – Що коли? – не зрозумів він.

      – Коли повернемося до цієї розмови?

      – Не знаю наразі. Знаю, що повернемося.

      – То яке тістечко вибираєш?… – поцікавилася Луїза. – Я хочу сирник.

      Вона звикла, що саме жінки, а не чоловіки надійніше тримають своє слово. Принаймні в її оточенні. Такий був її особистий досвід. Для більшості чоловіків, які їй зустрічалися, слова нічого не важили, були дешеві, як борщ. Дав слово – забрав. Пообіцяв – не зробив. Ляпнув – забув… І не робив собі з цих дурниць жодної проблеми – обставини, мовляв, змінилися, вчора думав так, нині інакше. Чоловік міг у запалі сказати щось справді образливе, а згодом здивуватися, що вона ці слова запам’ятала. Як в анекдоті: «Куме, ти що – обідився?…»

      А Кінь словами не розкидався. Хоча іноді було незрозуміло, жартував чи був серйозний. Цю його особливість – відповідати за сказане – Луїза спочатку зауважила з подивом, згодом переконалася, що це не випадковість, а прояв характеру. А потім закохалася, як десятикласниця.

      …Нічого не вдієш, доведеться набратися терпіння і дочекатися, поки він сам пояснить, що до чого.

      3

      Галя. Журнал «Цікаво жити»

      Чи є життя після сорока п’яти? Чи це вже СКАЧАТЬ