П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

      – Можете вищиряти зуби, мені і це все одно. І принаймні не до стану тих, «що гинуть».

      – А яких?

      Вона знову смикнула плечима і промовчала, розтираючи ногу. Півмісяць світив їй просто в обличчя; мав рацію той художник.

      – Знаєте? – заговорив я. – Одного разу, коли у вас був такий вираз обличчя, Серьожа підштовхнув мене і сказав: Жана Д’Арк чує голоси.

      Раптом вона повернулася до мене і подивилася просто у вічі, перший раз і, здається, в останній за все наше знайомство; і мимоволі я згадав слово: подивиться – як світ прихилить. Не в сенсі ласки або милості, погляд її був чужий і мене зовсім не обходив; але переді мною відкрилося віконце у незнайомий темний сад; і, попри темряву, не можна було не усвідомлювати, що великий чийсь сад.

      – Ви мене витягли, – сказала вона іншим тоном, спокійно і чемно, – даремно я на вас ощирилася; щоб спокутувати – я вам цього разу відповім серйозно, хоча, взагалі, право, нема чого і нема про що говорити. Серьожа, якщо бажаєте, мав рацію: «голоси». Я їх постійно чую, зусібіч; вони шепчуть або кричать одне й те саме, одне слово.

      Я чекав, яке, але їй, очевидно, важко було його вимовити. Я спробував допомогти:

      – «Хліба»? «Врятуй»?

      Вона похитала головою, усе не зводячи з мене владних синіх очей:

      – Навіть невихованій панянці важко вимовити. «Сволота».

      Дивно, мене не вразило (хоча написати щойно ці сім букв на папері я не відразу зважився): грубе шинкарське слово пролунало з глибин того чужого саду не лайкою, а в якомусь первісному значенні, немов вирвала вона його, мовою старозавітних пустельників, із втраченої гнівної глави Письма. Тепер ми дивилися одне одному в очі вже без глузування з мого боку і виклику з її, серйозно і напружено, два закляті вороги, котрим прийшов час дійти до кінця.

      – Це ви про кого?

      – Про всіх і ні про кого. Узагалі люди. Підсумок. Ви думали мої голоси кричать «хліба!» і просять: прийди і врятуй? Це ви мені багато честі робите, не по заслугах: я ж знаю про голод і про Сибір і всі жахи, але мені нікого не шкода і нікого я рятувати не піду, і менш за все до стану тих, що гинуть.

      – Зрозумів: до стану руйнівників? До стану тих, хто спалює?

      – Якщо стачить мене, так.

      – Сама, без товаришів?

      – Пошукаю товаришів, як зміцнію.

      – Хіба так шукають, кожного зустрічного заздалегідь засуджуючи без допиту?

      – Неправда, я відразу вчиняю допит, тільки ви не чуєте. Я відразу відчуваю чужого.

      Вона подумала напружено, потім сказала:

      – Важко з’ясувати, але, можливо, критерій такий: є люди з білою пам’яттю, а є з чорною. Перші краще запам’ятовують із життя хороше, тому їм весело… з Марусею, наприклад. А злопам’ятні записують тільки все чорне: «хороше» у них само по собі через час стирається з дошки, та й зовсім воно не було для них «хорошим». Я в кожній людині відразу вгадую чорно-пам’ятний він чи біло-пам’ятний; не варто допитувати. СКАЧАТЬ