П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

      …Але це я ще й п’ятої, й десятої частки того населення не описав.

      Придивившись до них всіх і, нарешті, немов їжака в густій траві, роздивившись Марусю, я замилувався, як вона всіма ними править. Без зусиль, навіть без уваги, без будь-яких спроб «розважити», одним внутрішнім магнетизмом. Вона не вміла заразливо сміятися, у неї це виходило хрипко; як на мене, і говорила вона не так уже багато – та й де перекричати таку юрбу! – але від однієї тільки її присутності всім ставало затишно й весело, і кожне слово кожного здавалося напрочуд дотепним. Я суб’єкт глухий до магнетизму; найрідніша людина може дві години дивитися мені в потилицю – не почую й не обернуся; але пам’ятаю такий випадок: одного разу прийшов я до них, нікого не застав, сів у вітальні читати «Ниву» – так минуло пів години, і раптом мене немов затопило відчуттям bien-tre[38], немов у холодний день пічку затопили або витекла з ока колюча порошинка: це вернулася Маруся, – а я, зачитавшись, ні дзвоника не чув, ні кроків її по килиму; і при тому навіть не був у неї закоханий ніколи. Просто «так», просто увійшло з нею до вітальні щось надзвичайно гарне.

      Чим були в інтимному сенсі ці «пасажири», не знаю. Послухати її – мало не всі, довго чи побіжно, осяяні були по черзі її милістю до тої самої «межі», точного розташування якої воліла не знати Анна Михайлівна; і Маруся, коли я якось повторив їй слова матері, порадила: «а ви маму заспокійте: до діафрагми». Одного разу з іншої кімнати я почув її голос (вона була у вітальні, і коло неї там гуло п’ять або шість баритонів): «ой, тато, не заходь, я сиджу в когось на колінах – не пам’ятаю, у кого». Йдучи увечері на музику з рум’яним білопідкладочником, вона при мені сказала матері: «піду переодягнусь, не ввічливо йти до парку з кавалером у блузці, яка застібається ззаду»; студент почервонів, а мудра Анна Михайлівна відгукнулася критично лише у літературному сенсі:

      – Однобічний у тебе стиль, Марусю.

      Коли ми подружилися, я раз запитав:

      – Що це, Маруся, – «стиль» такий чи насправді правда?

      Вона відрізала:

      – Вас, газетярів, я не спокушаю, так ви й не турбуйтеся. Ну, а як би і правда, то що?

      – Багато їх…

      – А ви на мене добре подивіться, особливо у профіль: поменшало?

      Урешті-решт, не моя це була справа: а кращу за Марусю я не зустрічав дівчат на світі. Не можу її забути; вже мені закидали, що в усіх моїх, між справами, нальотах на белетристику так чи інакше завжди проступає вона, її гонор, її безбожні правила сердечного життя, її червоне волосся. Нічого не можу зробити. Дивлячись на неї якось з кутка у їхній вітальні, раптом я згадав слово Енріко Феррі[39], не пам’ятаю про кого, що почув колись у Римі на лекції: che bella pianta umana, «який прекрасний паросток людський»; і тоді я ще не знав, який справді красивий, скільки криці під її оксамитом, і як це все дико, страшно, СКАЧАТЬ