П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ куди впускали лише добірну публіку, добірну в сенсі «передового» устремління душі; і впускати починали лише з першої ночі. Пили там солідно, під ранок інші навіть до істинного трупного градуса; але головний там запій був ідейний і словесний. Хоча допускалися й цивільні, масу, безумовно, становили студенти. Був стіл марксистів і стіл народників, столи поляків, грузинів, вірмен (столи сіоністів і Бунда з’явилися кількома роками пізніше, але в найперші роки сторіччя я їх не пам’ятаю). За головним столом сановито сиділи факультетські та курсові старости і до них тулилася позафракційна більшість, що ще не визначилась. За кожним столом то лунали промови, то співали пісень; у перші години оратори говорили з місць, ближче до ранку вилазили на стіл; ще ближче до ранку – одночасно за тим самим столом проповідували і зі столу, і знизу, а авдиторія співала. До цього часу тактично зникали популярні професори, але на початку ночі й вони брали перипатетичну[61] участь в урочистостях, переходячи від столу до столу з короткими імпровізаціями з неписаної хрестоматії застільного красномовства. «Товариші студенти, це шампанське – занадто дороге вино, щоб пити мені його за вас, тим паче вам за мене. Вип’ємо за дещо вище – за те, чого ми всі чекаємо з року на рік: нехай звершиться воно в наступному році»… «Колеги, серед нас знаходиться публіцист, трудівник поневоленого слова: піднімемо бокали за те, щоб слово стало вільним…»

      У той вечір пустили туди й Марка, – хоч і тут я не пам’ятаю, чи був він тоді вже студентом. Увійшов він несміливо, не знаючи, куди притулитися; хтось знайомий його покликав до столу, де сидячи й стоячи юрбилися чорноволосі кавказці – здалека не можна було розібрати, якої національності, – там він уже й залишився на весь вечір. Озираючись на нього час від часу, я бачив, що йому з ними зовсім ніяково: він підспівував, махав руками, кричав, підтакував ораторам, хоча більшість їх там, здається, говорили своєю рідною мовою.

      Коли сам мало п’єш, цікаво і сумно стежити, як закінчується розгульна ніч. Поступово дерев’яніють м’язи зелених або фіолетових облич, застигають скельцями очі, мертво стукаються одні об одні слова, що хитаються як на підпірках; на столах розлито, у чоловіків пом’яті коміри й краї манжет заяложені, а хто у фраку, у тих зламані попереду сорочки; взагалі, усе вже стало погано, вже у дверях стоїть незримо прибиральниця з відром і ганчіркою для підлоги… Дивно, на мій погляд, пасувала в цій хвилині там, у мертвецькій, завершальна «Gaudeamus», найжалібніша пісня у світі.

      Марко провів мене додому; він теж не багато випив, але був п’яний від вина духовного, і саме кахетинського. Він мугикав наспів і слова «мравал джаміер»[62]; два квартали поспіль, ніколи не бачивши Кавказу, змальовував Військово-грузинський шлях і Тифліс; щось доводив про царицю Тамару і поета Руставелі… Лермонтов пише: «бігли боязкі грузини» – що за наклеп на лицарське плем’я! Марко усе вже знав про грузинський рух, знав уже різницю між поняттями картвели, імеретини, сванети, лази[63], навіть СКАЧАТЬ