П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ але забавні жіночі зачіски і сукні того десятиріччя; а самого Марка я забув. Ні зросту його, ні носа його, ні оспіваної Серьожею неохайности не запам’ятав. Коли дуже хочу згадати його подобу в уяві, виходять усе якісь інші люди – іноді я навіть знаю їхні імена, іноді ні, але знаю, що це не він. Знаю це по очах: єдина подробиця його обличчя, яку можу описати; не колір, але форму і вираз. Дуже круглі і дуже банькаті очі, добрі і прив’язливі і (якщо можна так назвати без образи) нав’язливі: зголоднілий погляд людини, завжди готової не просто запитати, а саме розпитати, і всьому, що отримає у відповідь, повірити, поохати й здивуватися.

      Перший раз ми поговорили від душі ще коли він був гімназистом: він підсів до мене десь, чи в гостях, чи в них вдома.

      – Я вам завдам не надто великого клопоту, якщо попрошу приділити мені коли-небудь вечір наодинці? Цілий вечір?

      – Можна, – відповів я. – А дозвольте дізнатися, про що йтиметься?

      – Мені треба, – відповів він, вдивляючись круглими очима, – розпитати вас про одну річ: чого, власне, хоче Ніцше? – І тут же «пояснив»: – Тому що я, розумієте, переконаний ніцшеанець.

      Я не втримався від іронічного зауваження:

      – Це якось не в’яжеться. Що ви ніцшеанець, давно мені казав Серьожа; адже перша для цього передумова – знати, чого Ніцше «хоче»…

      Він анітрохи не знітився – навпаки, роз’яснив дуже щиро і по-своєму логічно:

      – Я його намагався читати; у мене є майже все, що виходило російською; хочете, покажу. Я, взагалі, бачте, силу- силенну читаю; але так уже безглуздо влаштований – якщо сам читаю, головного ніколи не можу зрозуміти; не тільки філософію, але навіть вірші й белетристику. Мені завжди потрібен поводир: він ткне пальцем, скаже: ось воно! – і тоді мені відразу все відкривається.

      Тут він трохи зніяковів і додав:

      – У сім’ї нашій, і товариші також, думають, бачте, що я просто дурень. Я в це не вірю; але одне правда – я не з тих людей, які мусять міркувати власною головою. Я, бачте, з тих людей, яким належить завжди прислухатися.

      Ця сповідь мене збентежила і навіть зацікавила; але все одно я ще запитав:

      – Звідки ж вам відомо, що ви вже ніцшеанець?

      – А хіба треба знати добре Біблію, щоб бути побожним? Я десь чув, що, навпаки – у католиків у старовину буцімто заборонено було мирянам читати Євангеліє без допомоги ксьондза: щоб віра не скисла.

      Вечір я йому дав, це було легко: мода на Ніцше тільки докотилася до Росії, про нього вже три доповіді з дебатами відбулися в нас у «літературці»; книги його були в мене; чи всі були тоді розрізані, ручатися не стану, але розповісти своїми словами – будь ласка. Марко, насправді, вмів «прислухатися»; і, хоч я спочатку подумки приєднався до думки сім’ї й товаришів, яку він цитував, незабаром, однак, почав сумніватися, чи цілком це правильно. Якщо й був він дурнем, то не простим, а sui generis[60].

      Власне, і «сім’я» трималася того ж кваліфікованого погляду; принаймні батько. На цю тему Ігнац Альбертович СКАЧАТЬ