П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ зрозуміло, хто будуть учасники цього грізного походу із Соборної площі на ріг Рішельєвської вулиці: вони так виразно впадали в око на кожному кроці, і молоді люди, і дівчата, немов би вже заздалегідь для цього зодягнулися в якийсь особливий формений одяг.

      Утім, це і був майже формений одяг: не в сенсі крою і кольору, а в сенсі загального якогось стилю. Про екстернів я вже говорив; тепер, у ще більшій, мабуть, кількости з’явилися в побуті їхні духовні подруги. Серьожа перший приніс у наше коло збірне ім’я, котрим (він божився) їх позначили поза очі навіть власні товариші, хоча я довго підозрював, що прізвище вигадав він сам: «дрипка», від слова «задрипаний», якого, здається, немає і в останньому виданні словника Даля. Солом’яний капелюх чоловічого крою у вигляді тарілки, завжди погано приколотий і зсуваний вбік, причому носійка час від часу підштовхувала його на місце вказівним пальцем; блузка того крою, котрий тоді називався англійським, з високим відкладним коміром і з краваткою, що пропускалась у кільце, – але часто без краватки і без кільця: спідниця на кнопках збоку, але принаймні однієї кнопки обов’язково не вистачало; черевики з обірваними шнурками, що перепліталися не через ті гачки, що треба, і на черевиках семиденний порох усіх степів Чорномор’я; над усім цим інколи окуляри у дротяній оправі, і майже завжди рожева печатка хронічного нежитю.

      – А ти не смійся, – вичитував мені приятель, колишній мій однокласник, котрого потім повісили під Петербургом на Лисячому Носі[65]. – Ти їх подумки переодягни і побачиш, хто вони такі: дочки біблійної Юдит.

      – Юдит? – розсміявся, коли я йому переказав, Серьожа. – А ви на ходý подивіться. Найголовніше в людині – хода: її не переодягнеш. Юдит крокувала, а ці біжать.

      «Біжать»: влучне слово. У них самих воно завжди було на язиці. Немов з побуту випали всі інші темпи й засоби переміщення: «передати записку? Я біжу». «Забігла провідати Осю, а його дома немає». Навіть у рідкісні хвилини розкоші: «Сьогодні ввечері йде в театрі ‘‘Візник Геншель’’[66], треба збігати подивитися».

      Але той приятель мій в одному принаймні не мав рації: я не сміявся, скоріше бентежився. Одного ранку у глухій алеї парку, за тою улоговиною, що хлопчики називали Азовським морем, я здалека побачив одну з дочок Юдит: вона йшла мені назустріч з юнаком у косоворотці і, проходячи повз, вони не подивилися на мене, тільки стишили голоси. У цієї не було ні окулярів, ні нежитю, і хода була не та, але все інше було в наявности: капелюх-тареля, обірвані кнопки, переплутані шнурки на запорошених черевиках; і я впізнав Ліку.

* * *

      Ще в одному сенсі починала псуватися наша весна. Розповідаючи про ту ніч у «трупарні» на студентському балу, де Марко ледь не «поступив» у грузини, я забув згадати про одну промову. Виголосив її другокурсник на прізвище Іванов; я його знав, інколи зустрічав і в єврейських домах – звичайний Іванов 7-й або 25-й, затишний, послужливий і непомітний, від котрого ніхто ніколи СКАЧАТЬ