П’ятеро. Владимир Евгеньевич Жаботинский

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ було, що одним «настроєм» передового суспільства та одиничними кулями переродити державний устрій не вдасться, – що і «весна» стане масовою трагедією; тільки одного ми не розуміли, що трагедія триватиме довго. Відповідно до цього на очах змінювався й побут нашого міста, ще донедавна легкий і безтурботний.

      Перш за все я помітив це через особисту еволюцію одного пересічного громадянина; він був двірником нашого двору. Звали його Хома, і був він чорнобородим дядьком із Херсонщини. Я в тому будинку мешкав давно, і з Хомою підтримував найкращі стосунки. По ночах, на мій дзвінок біля воріт, він зараз же вилазив зі свого підпільного лігва, «одчинял фортку» – тобто хвіртку – і, приймаючи гривеник, ввічливо, хоч яким був заспаним, кивав чуприною і казав:

      – Мерсі вам, панич.

      Якщо, увійшовши до кухні, хто-небудь із домашніх знаходив його в рукопашному спілкуванні з гарненькою нашою покоївкою Мотрею, він швидко від неї відсторонювався, знімав картуза і зніяковіло доповідав, що візит його пояснюється турботою про наші інтереси – побачити, наприклад, чи комин не димить або чи в’юшки справні. Тобто це був раніше нормальний міщанин із трудового стану, сам жив і іншим давав жити, і жодних претензій на висоти командної позиції не висував.

      Але поступово почала в ньому намічатися психологічна переміна. Першою, пам’ятаю, її помітила Мотря. Якось забракло дров; їй сказали, як завжди, попросити двірника, щоб підняв з льоху оберемок; вона збігала до двору і, повернувшись, доповіла:

      – Фоми Гаврилича немає, вони пішовши.

      Я навіть не відразу зрозумів, про кого вона говорить; особливо мене вразив дієприслівник замість простого минулого. Мотря, яка до нас служила в генерала, точно дотримувалася цих дієслівних тонкощів і завжди відтіняла, що праля «пішла», а пані – «пішовши». Я смутно відчув, що в суспільному становищі нашого двірника відбувається якийсь процес піднесення.

      Після цього я сам почав спостерігати тривожні ознаки. Уночі доводилося простоювати біля воріт, тупаючи замерзлими ногами, і п’ять, і десять хвилин. Отримуючи традиційний гривеник, Хома тепер нерідко підносив монету до очей і роздивлявся її, у тьмяному освітленні підворіття, з таким виразом, яке ясно промовляло, що традиція ще не є обмежувальний закон. Свою форму вдячности він почав поступово скорочувати: «мерсі, панич», потім просто «спасібо» – причому, знов-таки, не тільки пропуск титулу, а й перехід із французької мови на російську лунав багатозначно. Одного разу, протримавши мене ледь не пів години на морозі, він мені навіть зробив зауваження:

      – Тут, панич, не церква, щоб так віддзвонювати!

      А наступного разу, похитавши головою, відізвався повчально:

      – Пізно гуляєте, то й для здоров’я шкода!

      Закінчилося тим, що я, через боязкість своєї натури, дзвонив лише один раз і покірно чекав; гривеник змінив на п’ятиалтинний; сам, вручаючи монету, промовляв «дякую», а Хома у відповідь інколи буркав щось недорікувате, а інколи нічого. Але не в тому суть: значно характернішим для огневиці, СКАЧАТЬ