Три товариші. Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

Чтение книги онлайн.

      Очі її сяяли, вона була прекрасна.

      – А знаєш, – спитав я, – де не можна діяти отак – будь що буде?

      Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.

      – З тобою! – відповів я. – А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!

      В обід я випив тільки чашку бульйону в шоферській харчевеньці. Тому мені неважко було з’їсти все, що було подано. Заохочуваний Пат, я випив ще й усю каву.

      Ми сиділи біля вікна й курили. Над дахами будівель червоніла вечірня заграва.

      – Гарно в тебе, Пат, – мовив я. – Як на мене, то тут можна просидіти, не виходячи, цілі тижні, забувши про все, що діється в світі.

      Вона усміхнулась.

      – Був час, коли я взагалі не сподівалася вийти звідси.

      – Коли ж це було?

      – Коли я хворіла.

      – То зовсім інше. А що за хвороба?

      – Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування не вистачало. Бо під час війни та й одразу ж після неї всього було обмаль.

      Я кивнув.

      – І скільки ж ти пролежала?

      Якусь мить вона вагалась.

      – Близько року…

      – Це й справді дуже довго. – Я уважно подивився на неї.

      – Це вже давно минуло. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Якось у барі ти розповів мені про твого друга Валентина. Після війни він ніколи не забуває, яке це щастя – жити! І це робить його байдужим до всього іншого.

      – А ти добре все запам’ятала.

      – Бо я це добре розумію. Відтоді я теж із цього радію… Я, здається, дуже легковажна.

      – Легковажні тільки ті люди, що вважають, ніби вони не такі.

      – А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Мене вабить тільки все гарне. Маю оцей бузок, наприклад, і вже щаслива.

      – Це не легковажність, це – найсучасніша філософія.

      – У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова.

      – Я – теж.

      – Не так, як я. Ти оце говорив щось про авантюризм. Я – справжня авантюристка.

      – Я так і думав, – сказав я.

      – Авжеж. Мені вже давно треба було б змінити квартиру, набути якоїсь спеціальності й заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, як на думку спаде. Розумно це чи ні – байдуже. Ось так і живу.

      Я засміявся:

      – А чого в тебе зараз такий упертий вираз обличчя?

      – Бо всі мені казали, що це страшенно легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене ще є, і подбати про роботу, про якусь посаду. А мені хотілося жити весело й легко, жити вільно, робити що захочу. Це було після маминої смерті, після того, як я так довго хворіла.

      – Є в тебе брати чи сестри? – запитав я.

      Вона похитала головою.

      – Я так і думав, – сказав я.

      – Ти теж уважаєш, що я поводилася легковажно?

      – Ні, СКАЧАТЬ