Украдене щастя (збірник). Іван Франко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Украдене щастя (збірник) - Іван Франко страница 78

СКАЧАТЬ стис

      У мене серце… «Зрадця! Зрадця! Зрадця!»

      Лунало десь – чи в мні, чи то вокруг?

      Уста ж безстидно почали всміхаться.

      В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,

      І сей підбіг до мене й нахилився.

      «Чи хочуть пан промовить дещо вслух?»

      Почувши се, князеві я вклонився.

      Сей задзвонив. «Пан Мирон промовля».

      Всім важко стало, вид у всіх змінився —

      І скрізь тиша мертвая залягла.

IX

      І я почав: «Шановний ґенерале,

      Позволь, щоб я тобі сказав два слова.

      Твоя правиця – хай і так, залізна,

      Та думка в тебе, вибачай, – дубова.

      Ні премії від тебе, ні догани

      Я не жадав і о твій суд не стою, —

      А те, що ти сказав ось тут, се доказ,

      Як мало ще знайомий ти зо мною.

      Один мій вчинок своїм ліктем зміряв

      І мовиш: «Зрадник! Всякий се розчовпа».

      От так сліпий в слона обмацав ноги

      І мовить: «Слон подібний є до стовпа».

      Та не в докір тобі се я говорю,

      Ти висловив лиш те, що дума всякий;

      Ти лиш щиріший; те, що всі скривають,

      Ти виявив і варт за се подяки.

      Тож не тобі одному – як на теє

      Пішло вже, що сказати правду мушу —

      А всьому сьому збору, всьому світу

      Правдиво я свою відслоню душу».

      (При тих словах душная атмосфера

      Прояснилась, розтаяло студене

      Пригноблення, повеселіли лиця,

      Цікаво позверталися до мене.)

      «Я є плебей, – сказав наш ґенерал, —

      Що вів і зрадив хлопськеє повстання

      І на плебейських костях допоміг

      Здвигнуть аристократів панування.

      Чи справді так? І чим же я плебей?

      Тим, що родивсь у низькій, хлопській хаті?

      Немов і князь не міг родиться там?

      Не родяться плебеї і в палаті?

      Чи є плебейське що в моїм лиці,

      В моїх чуттях, і помислах, і мові?

      Ні, зроду я плебейства ворог, рад

      Його знівечить у самій основі.

      Від перших літ, коли в мні тямка встала,

      З плебейством я воюю без упину.

      І я плебей? Ні, я аристократ!

      Таким родився і таким загину.

      Я з тої раси, що карка не гне,

      Глядить життю і смерті в очі сміло,

      Що любить бій, що просто, грімко йде

      На визначене їй судьбою діло.

      Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,

      Що вів жидів з неволі фараона[130];

      З тих, що їм дана власть і ціль висока, —

      Життя чи смерть, все є для них корона».

      (На лицях моїх слухачів заблисне

      Де-де легенький усміх іронічний;

      Мене, мов прутом, він по серці цвіга,

      Та я спокій ще вдержую стоїчний.)

      «Се правда, я сей хлопський бунт підняв,

      Щоб люд сей вирвать з вашої неволі,

      Щоб збуркати його з важкого сну,

      Зробити паном на свойому полі.

      Я гнав його, немов лінивий скот,

      В огонь і в січу, в труди й небезпеки,

      Щоб СКАЧАТЬ



<p>130</p>

…стовп огнистий, Що вів жидів з неволі фараона… – Алюзія зі Святого Письма; знамення Господнє, знак Божої присутності. Під час виходу гебреїв із єгипетської неволі, Господь показував народові шлях у пустелі, йдучи перед ним уночі у вигляді вогненного стовпа (Вих. 13:21).