Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      Будівника, що клав величний храм

      Будущини, ось тут ховаєм нині.

      Як жив, що вдіяв – відомо всім вам.

      Вмер нагло днесь о північній годині».

      А втім, знизу озвався різко піп:

      «Вмер нагло, кажеш? По якій причині?

      Я самовбійці не покроплю гріб».

      «Не самовбійця, – мовив речник стиха. —

      Він впав, як зжатий острим серпом сніп,

      З рук зрадника, що й нам накоїв лиха.

      І не кинджалом вбитий, не мечем,

      А словом, що пихою злою диха».

      Тут голосним всі вибухли плачем,

      А речник з горбу так сказав по хвили:

      «Прощай нам, брате! Ти своїм плечем

      Нас захищав, коли злі бурі били,

      Твій ум показував нам шлях у тьмі,

      Твій приклад в праці додавав нам сили.

      Та поки лишимось отут самі,

      Прийми від нас остатнє цілування,

      Остатній цвіт в розставання зимі».

      Знов розляглось великеє ридання.

      В труні відбили віко гробарі,

      І почалось остатнєє прощання.

      До трупа тислися малі й старі,

      Устами уст мерцевих доторкались

      І кланялись потім землі сирій.

      «Чи всі вже з братом нашим попрощались?» —

      Знов мовив речник. «Всі вже!» – загуло.

      «Не всі ще! – інші голоси озвались. —

      Одного при труні ще не було!

      Он там стоїть він, за хрестом укритий.

      В очах його блищить ще земне зло».

      А я тремтів, немов несамовитий,

      При самій думці – цілувать мерця,

      Хоч я не знав ще, хто се й ким убитий.

      Та ось юрба мені гукнула вся:

      «Виходь! Виходь! Зближись до домовини!

      І доводи прощання до кінця!»

      На крик той я з переляком дитини,

      Без сили й волі власної, ледви

      Ступаючи, ввійшов до середини.

      В труну зирнув – і стявся лід в крови,

      Тривога очі виперла із лоба,

      Волосся дубом встало з голови.

      В труні був я! Так, я, моя подоба,

      Моє лице, мій вираз, все, зовсім…

      І скаменіла вся моя утроба.

      «Цілуй! Цілуй!» – реве народ, мов грім.

      Та я і кроку вже не міг зробити

      І на коліна впав при гробі тім.

      «Цілуй! Цілуй! – реве народ сердитий. —

      Піднять його! До трупа підвести!»

      І коло трупа впав я, мов убитий.

      «Цілуй! Цілуй!» – Не встиг я донести

      Поблідлих уст до трупа, аж у нього

      З очей і уст пустилась кров плисти.

      «Убійця!» – крикнув піп край боку мого.

      «Убійця!» – крикнув той, що річ держав.

      «Убійця!» – люд увесь ревнув до того.

      «З ним суд у нас короткий, – проказав

      Помалу речник, – з трупом враз в могилу,

      Та так: на вбійці вбитий щоб лежав».

      «В могилу з ним! Беріть його на силу! —

      Реве народ. – Валіть його, кладіть

      Труну на нього! Сипте глини, ілу!»

      Я СКАЧАТЬ