Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      Зразу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви.

      Білі мундури кроваві і оружжя всі в крови.

      Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,

      Та не чути ані згука, хоч, здається, грать хотять.

      Далі коні ряд за рядом в такт копитами січуть,

      Та ні ржання, ні коменди, ані стуку їх не чуть.

      Далі котяться гармати, чорний ще від диму спіж,

      Та пливуть так тихо-тихо, тіні не плили б тихіш.

      А за ними знов піхота, знов кіннота, наче дим,

      Знов музика, ґенерали, офіцери, піп один;

      А за ним чотири коні, чорні, темний мов туман,

      Тягнуть тихо, наче тіні, величезний караван.

      Він укритий хоругвами, та вінців на нім нема,

      А наверху домовина, таємниця мов німа.

      Величезна, чорна – тільки металеві окуття

      Блискотять – остатні іскри знівеченого життя.

      Ані жінка, ані мати, ані діти, ані рід

      Не ступа за караваном, не рида мерцеві вслід,

      Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:

      Ті волосся рвуть <на> собі, сі, мабуть, хотять ридать,

      Руки ломлять, б’ються в груди, виски п’ястями товчуть;

      Але тихо! Ні ридання, ані шелесту не чуть.

      Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес;

      Тільки дзвони все голосять, зорі глипають з небес.

      І почув я жаль великий за мерцем таємним тим,

      Що така народу сила тихо так іде за ним.

      І почув я, що чимсь близький він мені, що к тим юрбам,

      К похоронному походу прилучиться мушу й сам.

      І почув я, що на серці мені важко, тисне грудь,

      Наче в сьому похороні винуватий я чим-будь.

      «Хто ж сей мрець?» – хтів я спитати, та боявся, що згрішу,

      Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.

      Але в серці те питання все клубилося, мов гадь:

      «Хто ж сей мрець, кого такії маси вийшли проводжать?

      Хто ті люди, що, здається, сотні тисяч їх ідуть,

      Ані гомону, ні стуку, ані шелесту не чуть?»

      Дарма зиркаю в їх лиця: щось знайоме є у всіх,

      Та якийсь серпанок білий заслоняє риси їх.

      Де в кого отверті очі, та без блиску, мов скляні;

      Та затулені у інших, мов ідуть в глибокім сні.

      Величезний хід той суне, суне тихо, наче мла;

      Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стріла.

      Два ряди домів без прорви, наче гвардія німа,

      І здається, ані краю, ні кінця їм десь нема.

      «Хто сей мрець?» – клубиться в серці те питання, наче гадь.

      «Хто сей мрець?» – свого сусіди врешті зваживсь я спитать.

      Не підводячи обличчя, не розплющивши очей,

      Відповів сусід мій глухо: «Мирон, Мирон мрець отсей».

      «Мирон, Мирон!» Що за Мирон? Все сказати би волів!

      Але чом же серце в мене похололо від тих слів?

      Чом уста мої поблідли, і трясуться, і мовчать,

      Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?

      Я підводжу СКАЧАТЬ