Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      Коли здавалось, що на нас повстали

      Не люди, але всі живла природи,

      Земля, повітря, і вода, і скали,

      Що вже остатній нам кінець приходить, —

      В тім бою кождий з нас стояв так твердо

      І сили й ум сплітав в одно огниво, —

      Що надгороду дать комусь одному

      Було б несправедливо й неможливо.

      Най кождий сам собі таку признає,

      Якої варт перед самим собою.

      А другу надгороду тим признаймо,

      Що головами полягли у бою,

      На третю надгороду, панство любе,

      Є тут аж два між нами кандидати:

      Заслуги їх усім вам добре звісні,

      Тож розсудіть, кому її признати.

      Один в момент найтяжчої зневіри,

      Коли топір уже блищав над нами

      І, бачилось, нема для нас рятунку,

      З біди нас вивів хитрими словами.

      Не військовою штукою, не жаром

      Чуття на подвиг він підняв громаду,

      А ворогові труту влив у душу,

      Його спокусив на відступство й зраду.

      Се правда, ворог сяк чи так побитий,

      Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди, —

      Та я міркую, що гнила побіда

      Хіба гнилої варта надгороди».

      Між панством шум. Всі лиця простяглися.

      Князь кинувся, мов голий у кропиві.

      Та ґенерал немов того й не бачив

      І далі лив слова медоточиві.

      «А другий кандидат – той, що недавно

      На нас провадив армію ворожу,

      Топтав, і бив, і гнав нас без пощади,

      І впер нас у залізну огорожу;

      Той сам, що нас притис на край загуби,

      В остатній хвилі відмінив свій намір,

      До нас пристав, нам видав сили й плани

      Противників і став для нас як шамір,

      Як камінь той чудовий, що від нього

      Скляні й залізні прискаються стіни,

      Додав нам духу, насталив нам руки

      І вивів нас із згуби і руїни.

      На трупах тих, що вчора звав братами,

      Плебей здвигнув тріумф аристокрації;

      Свою вину змазав він морем крови, —

      Взір дивної, страшної абнеґації.

      Не входжу в наміри його – хай судить

      Їх Бог! Його ж страшне, велике діло

      Придавлює мене своїм розміром, —

      Йому признаймо надгороду сміло!»

      Грім оплесків. Гучні, скажені брава.

      Всі встали. Ґенерал пугар подвійний

      У руки взяв, до мене наблизився

      І так сказав – блідий та супокійний:

      «Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,

      За те від нас вам слава і подяка.

      Ще хвилечку заждіть, хай щире слово

      Вам висловить старий, тупий рубака.

      Ви демократ, плебей і консеквентне

      Робили те, що мусили, мій друже.

      Ви підняли на нас народ розжертий, —

      Як ворога я поважав вас дуже.

      Як зрадили свою ви рідну справу,

      Як перейшли до тих, що хоч приймають

      Услугу СКАЧАТЬ