Украдене щастя (збірник). Іван Франко
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Украдене щастя (збірник) - Іван Франко страница 38

СКАЧАТЬ тихий дзвін, лунає

      у нутрі серед тиші,

      і якась недовідома

      там гармонія встає,

      мов у гаї свисти дроздів,

      гілка гілці подає.

      В розколисаній уяві

      піднімаєсь ряд картин:

      гори в світлі золотому,

      фйолетова тінь долин,

      річка, наче срібна стрічка,

      і скалистая стіна,

      шлях закурений, мов кладка,

      що у безвість порина…

      Вулиця… Доми низенькі,

      за штахетами в садках

      ґеорґінії і айстри

      на малесеньких грядках;

      стежечки круті між ними,

      дерев’яний ґанок ось;

      по щаблях аж геть над вікна

      винограддя оплелось.

      Все те не очима бачу,

      а в душі воно живе,

      все на крилах із гармоній

      світла й запаху пливе.

      Чую, що се власний твір мій,

      хоч створив його не я;

      що се часть єства мойого,

      хоч не в ній душа моя.

      Чую, що в отих картинах

      б’ється власний мій живець,

      та, проте, я пан їх, ніби

      разом хвиля і плавець.

      І ось раптом виринає

      з рам зелених у вікні

      тихеє лице жіноче,

      так знайомеє мені.

      Ті самі чудові очі,

      що в них грав весь чар життя,

      і таємний жаль за юність,

      що минула без пуття;

      ті самі уста рожеві,

      що в них кожде слово вмить

      процвітало, як фіялка,

      щоби серце звеселить;

      ті самі бліденькі щоки,

      де легенький рум’янець

      ледве тлів, мов у глибокій

      шахті тліє каганець;

      де так рідко грала радість,

      сміх зовсім негусто ріс,

      де у хвилях самотини

      бачив я перлини сліз;

      те саме чоло блискуче,

      де яснів широкий ум,

      сильна воля панувала

      над роями бажань, дум.

      Мигнув сей чудовий образ

      і щезає, і зника,

      і мене за серце вхопив,

      мов могутняя рука.

      Затріпалось бідне серце,

      рветься, грає і летить,

      щоб оте лице кохане

      вічно в собі закріпить.

      Та дарма! Воно пропало!

      Глянь: побитий градом лан…

      Повінь… Що ж то? Над своєю

      я уявою не пан?

      Воскресни, мій тихий раю,

      моя туго молода,

      моя муко незабутня,

      моя радосте бліда!

      Моя розкоше болюща,

      моє щастя, аде мій,

      де в розпуці я солодкість,

      в дрожі – знаходив спокій!

      Та даремно! Не воскресне

      те, що вклалось спочивать!

      Згоєні на серці рани

      не так легко розірвать.

      Навіть і найтяжче горе

      як в могилу віддасте,

      то засиплеться помалу

      і травою поросте.

      Лиш вряди-годи з могили,

      наче з-за зелених рам,

      блиснуть очі і чудове

      личко усміхнеться нам;

      мигне промінь того щастя,

      що – здається нам в ту мить —

      все життя СКАЧАТЬ