Название: Украдене щастя (збірник)
Автор: Іван Франко
Издательство: Фолио
Жанр: Зарубежная классика
Серия: Шкільна бібліотека української та світової літератури
isbn: 978-966-03-8079-0
isbn:
в котру бажав я серце перелить
і виспівать чуття важке та млісне,
все, що втіша, і все, що веселить,
всі радощі шаленого кохання,
все пекло мук, що й досі грудь в’ялить.
Мої ви сльози, і мої зітхання,
і пестощі короткі, й довгий жаль,
надії і зневіри колихання,
не перелити вас мені в кришталь
поезії, немов вино перлисте,
ні в римів блискітливую емаль!
Мов дерево серед степу безлисте
в осінній бурі б’ється і скрипить,
і скрип той чує поле болотисте, —
отак душа моя тепер терпить
слаба, безкрила, холодом прибита,
мов ластівка у річці зиму спить.
Із циклу «В Плен-Ері»
Мамо-природо!
Хитра ти з біса!
Вказуєш серцю безмірні простори,
а життя замикаєш у клітку тісненьку,
в мікроскопійную клітку!
Уяву вабиш вічности фантомом,
а даєш нам на страву моменти,
самі короткі моменти!
В душах розпалюєш дивні огні, і бажання, і тугу,
а потім працюєш щосили,
щоб погасити, здушити, притлумить
пориви, що ти сама ж розбудила.
Ллєш на них дійсности воду холодну,
куєш їх у матер’ялізму кайдани,
розчаруванням цупко обпалюєш крила…
Цинічно, мамо, і немилосердно
кидаєш те, що найвище, найкраще,
чим величаться б могла віковічно
як архітвором —
свиням під ноги.
І невже ж ти не бачиш – здається,
міліонами своїх очей
могла б ти побачить що-дещо! —
скілько горя, зовсім непотрібного горя,
скілько муки, нічим невтишимої муки,
завдаєш ти цинізмом отим
найніжнішим, найліпшим, найкращим
поміж твоїх дітей?
І невже ж зрозуміть ти не можеш —
та сума мізку, що день в день, рік-річно
витворюєш, повинна би, здається,
порозуміть що-дещо! —
що пора би покинуть старії шаблони,
добрі для всяких амеб, протозоїв,
ехінодермів та міксоміцетів!
Що вивчена на них твоя
економія марнотратства
не згожа для людей, для душ людських,
як не згожий осел
до гри на фортеп’яні.
Подумай, мамо! Тут, на сій планеті,
скінчився вже твій творчий Sturm und Drang[41];
той надмір сил, і соків, і тепла
вже вичерпавсь, і замкнена навіки
твоя тут творча карієра.
Що ти могла найвищого створити, —
се чоловік. Із сих матеріялів,
які тут маєш під рукою,
хоч як не дмись,
нічого кращого створить не зможеш.
Тож час би, мамо, як єврей Ягве[42]
(нащо вже пан був строгий і скептичний!),
сказать собі: «Спочину вже тепер!»
Признать: «Отсе я гарне сотворила!»
І заходиться сьому архітвору
створити рай такий, як слід:
не СКАЧАТЬ
41
Буря й натиск (
42
Єгова (Ягве) – ім’я Бога, верховного божества юдаїзму, утворене внаслідок вокалізації гебрейської абревіятури божественного імені YHVH (тетраграми). Буквально означає «той, що є», «той, що володіє буттям», «самобутній», «сущий». Цим іменем назвався Господь, промовляючи до Мойсея (Вих. 6:2—8). Стародавні гебреї мали табу на вимовляння цього імені вголос.