Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      Я згадую минулеє життя

      спокійно, та без радости, без туги:

      одно із нього виніс я чуття,

      що я не був у нім щасливий, други.

      Багато праці, і турбот, і скрут,

      та не було вдоволення, утіхи;

      мов віл в ярмі, я чув на собі прут

      і тяг чужого скарбу повні міхи.

      Хоч не згасав ніколи огник мій,

      та полум’ям не бухав, більш димився,

      а замість світла сипав іскор рій.

      Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,

      та не високо плив в руці слабій,

      і хоч я жив, то все ж я не нажився.

      Заким умре ще в серці творча сила

      і дар пісень заглухне в тишині,

      немов пахуча та фіялка мила,

      що в’яне у пустому бур’яні, —

      я раз іще б хотів простерти крила,

      і побуять свобідно в вишині,

      і оживить ті спомини, що скрила

      ворожа доля у душі на дні.

      Вони живі донині в тій могилі,

      я чую їх, як рвуться, як печуть…

      Спинити їх, здушить їх я не в силі.

      Та чи знайду я сили, щоб відчуть,

      щоб пережити знов ті любі хвилі

      і виплакать піснями їх ось тут?..

      О, бо і я зазнав раз щось такого,

      що хоч ще повним щастям не було,

      та дуже близьке вже було до нього,

      як щастя, швидко надійшло й пішло.

      У біднім, прозаїчнім тім житті

      се був момент казочний і кипучий,

      се був неначе той брильянт блискучий,

      що хтось найшов загублений в смітті.

      І відки се мені прийшло, і як,

      і чом прийшло, і чом пропало живо —

      я й досі збагнути не міг ніяк.

      Одно лише я чую справедливо:

      тоді пізнав я, що в житті за смак

      і чим бува любов, святеє диво.

      П’ятнадцять літ минуло. По важкій,

      завзятій боротьбі я опинився

      побитий, хорий. У тишу, в спокій

      я на село із міста схоронився.

      Хоч молодий ще, був я у такій

      зневірі, світ весь так мені змінився

      з рожевого на чорний, що в гіркій

      знетямі з бою я відсторонився.

      У мене зблідли давні ідеали,

      і люди видались таким дрібним,

      мізерним кодлом, що для мене стали

      чужі й далекі. Треба буть дурним,

      щоб задля них у бій іти, як в дим;

      ті, що терплять, варт того, щоб страждали.

      Маленький хутір серед лук і нив

      на горбику над річкою шумною —

      отам я в простій хлопській хаті жив,

      і самота, і сум жили зо мною.

      Із трьох боків поля ті обмежив

      могутній ліс зеленою стіною,

      і шумом серцю він на сон дзвонив,

      і СКАЧАТЬ