Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      Безсилля – ах! яка страшная мука!

      Чуття ще в серці полум’ям горять

      і думи рвуться як орел ширять,

      та воля мов розбита, мов безрука.

      Немов стріла з розламаного лука

      не полетить, так нині не летять

      слова, і блиски, й фарби, не хотять

      служить уяві. – Ох, важка розлука!

      Неначе з гір, де повно світла, барви,

      і запаху, і співу пташенят,

      і стрекоту сверщків, потоків шуму,

      зійшов я вниз, де гниль, погані лярви,

      де душно, мрячно, пута, знай, дзвенять

      і чахне дух серед зневіри й глуму.

      Недовго жив я ще, лиш сорок літ,

      і сил не тратив на пусту мамону[40].

      Невже ж уже минув я свій зеніт

      і розпочав спадистий шлях до склону?

      О бідна расо, що такий твій плід

      слабий! Хвалиться ним нема резону.

      Та й швидко ж той твій метеор поблід,

      не мавши навіть доброго розгону!

      Аж соромно, та що його робить!

      І кінь, мовляв, не тягне понад силу.

      Хай велетні могли співать, творить,

      могли боротись, тішиться, любить

      в вісімдесятім році – нам в могилу

      вже в сороковім треба карк хилить.

      Я поборов себе, з корінням вирвав з серця

      усі ілюзії, всі грішні почуття,

      надії, що колись вільніше ще дихнеться,

      що доля ще й мені всміхнеться,

      що блиснуть і мені ще радощі життя.

      Я зрікся їх навсе. У тачку життєву

      запряжений, як наймит той похилий,

      я мушу так її тягти, покіль живу,

      і добре чую се, ярма не розірву

      і донесу його до темної могили.

      Мені не жаль життя, бо що ж воно давало?

      Куди не глянь, усюди браки й діри.

      Робив без віддиху, а зроблено так мало,

      і інших загрівав, аж на кінці не стало

      у власнім серці запалу, ні віри.

      З усіх солодких, любих слів,

      які я чув із твоїх уст,

      одно лишилося мені

      і, наче срібний дзвоник той,

      і досі в серці гомонить —

      одно маленьке словечко:

      Слухай!

      Коло стола сиділи ми,

      широкий і шумний гурток,

      розмова йшла веселая;

      нараз затихли всі, немов

      по хаті ангел пролетів;

      лиш ти, до мене звернена,

      серед загальної тиші

      казала звільна, мов у сні:

      Слухай!

      І враз ти зупинилася,

      злякалась голосу свого

      серед загальної тиші,

      і рум’янцем облялося

      твоє лице, а при столі

      на тебе всі ззирнулися —

      і те, що хтіла ти сказать,

      ухопив ангел, що в ту мить

      отам по хаті пролетів.

      Минуло много-много літ,

      минулись муки й радощі;

      і тих, що весело тоді

      коло стола балакали,

      розвіяв вихор життєвий

      по світі, наче пил марний;

      лиш те одно слівце твоє

      і досі у моїй душі,

      мов срібний дзвоничок, дзвенить.

      І СКАЧАТЬ