Украдене щастя (збірник). Іван Франко

Чтение книги онлайн.

      День і ніч сердитий вітер

      б’єсь о дому мого ріг,

      наче пес голодний, виє

      і валить прохожих з ніг.

      День і ніч дощі холодні

      б’ють о вікна, цяпотять,

      ринви грають, шиби плачуть,

      утишиться не хотять.

      Олов’яні сірі хмари

      небозвід весь залягли,

      і лежать, і ремиґають,

      наче ситії воли.

      Дармо вітер б’є їх, гонить:

      «Гей, ти, сивий, половий!» —

      «Нам тут добре, відпочинем!

      Хоч ти сердься, хоч і вий!»

      Дармо втомленеє серце

      б’ється, мов у клітці рись:

      «Нам тут добре, відпочинем!

      А ти плач собі й журись».

      В парку є одна стежина,

      де колись ходила ти, —

      бачиться, в піску сріблястім

      міг би ще твій слід знайти.

      Край стежини проста лавка —

      тут сиділа ти не раз,

      тут прощались ми востаннє…

      Тут мені твій промінь згас.

      І коли на серці туга,

      наче камінь, затяжить,

      закиплять в душі питання:

      «Пощо жить? Для кого жить?»

      Я спішу на сю стежину

      і розшукую твій слід,

      і відсвіжую твій образ,

      що в душі моїй поблід.

      І гляджу на лавку з жахом,

      чи не мигне тінь твоя?

      І сідаю й тихо плачу,

      Се Кальварія[39] моя.

      Ніч. Немов копиці пітьми,

      бовваніють дерева.

      Де-де, наче злота шпилька,

      лампа пітьму пробива.

      Ген далеко в павільйоні

      банда гучно виграва.

      Сам. Лиш думка шепче стиха:

      «Ну, скажи, не дурень ти?

      Замість жить з людьми по-людськи,

      багатіти і цвісти,

      тягнеш тачку до якоїсь

      фантастичної мети».

      Шелест кроків. Чути гомін:

      «Де вони нас завели?

      Ми ж їм вірили! Ми з ними

      і гордились, і цвіли!

      Нам відродження вже снилось!

      Ми великими були!

      А тепер арешти, сором!

      Самовбійства, наче град!

      Заварили самовбійці,

      а живі нехай їдять».

      Стихли. Метеор ось мигнув…

      Перестала банда грать.

      Коли часом в важкій задумі

      моя поникне голова,

      легенький стук в вікно чи в двері

      потоки мрій перерива.

      Озвуся, вигляну – даремно,

      не чуть нікого, не видать,

      лиш щось у серці стрепенеться,

      когось-то хочеться згадать.

      Чи щирий друг в далекім краю

      тепер у лютім бою згиб?

      Чи плаче рідний брат, припавши

      лицем до прадідівських скиб?

      Чи, може, ти, моя голубко,

      моє кохання чарівне,

      далеко десь з німим докором

      в тій хвилі згадуєш мене?

      Чи, може, гнучи в собі горе,

      ти тихо плачеш у тиші,

      а се твої пекучі сльози

      мені СКАЧАТЬ