Страта двійника (збірник). Кшиштоф Зануссі

Чтение книги онлайн.

      Вона (з цікавістю спостерігаючи за ним): Вона перевищила ваші очікування чи розчарувала?

      Він (далі дивиться на картину): Вона менша, ніж я припускав. Коли про щось так багато думаєш, воно дійсно потім здається чимось нереальним. Не віриться, що вона і справді тут. (Переводить погляд на жінку.) Так само не віриться, що я справді тут.

      Вона: Чому?

      Він: Я думав не тільки про картину. Я думав і про вас. І набагато раніше. Іще навчаючись у школі, вирізував з газет ваші світлини. Я знав вас із фільмів, із телепередач. Ви були істотою з іншого світу. На яхті. У Паризькій опері. Із президентом… Я пам’ятаю репортаж про вашу участь у сафарі. Знаєте, вже студентом я з кількома марками в кишені їздив на великі авкціони, щоб побачити вас бодай здаля.

      Вона: Ви хочете сказати, що були трохи у мене закохані? Чи все-таки вся справа у картині Каналетто?

      Він: Вам смішні мої почуття?

      Вона: Хіба я сміюсь?! Хай там як, але готувалися ви довго. Втім, не надто ретельно. Ви мали завважити, що на хвіртці мого прізвища нема. Звідки, власне, у вас моя адреса? У маґістраті вам її дати не могли: вона засекречена, її знають лише кілька моїх найближчих знайомих.

      Вона: Ну ж бо, я вас слухаю.

      Він (припавши оком до фотоапарата): Мені сором зізнатися. Ви повинні пообіцяти мені, що це не матиме жодних наслідків. Це й справді чистісінька випадковість.

      Вона: Маріанна? Моя служниця?

      Він: Вона – дочка знайомців батьків мого приятеля.

      Вона: Ви дійсно готові на все… Але мені здається, що я зіпсувала вашу світлину… Щось там у вас спрацювало, в цьому апараті. Автоспуск? Боюся, я потрапила в кадр…

      Він (трохи злякавшись, міняє тему): Можу я вас про щось запитати?

      Вона: Ліпше не треба – знову вийде яка-небудь нетактовність. Скажіть краще: про те, що Маріанна сьогодні піде на пошту, ви теж домовлялися?

      Він: Ні. Я кілька днів спостерігав за вашим будинком.

      Вона: А точніше – скільки?

      Він: Чотири.

      Вона: Але я вас не помічала. (Ходить по кімнаті.)

      Він: Ви нечасто дивитесь у вікно.

      Вона (з ноткою ностальгії в голосі): Навпаки, я роблю це годинами. Люблю дивитися на хмари. Чи ви коли-небудь фотографували хмари?.. Щоправда, зазвичай я дивлюсь у вікно, що виходить у сад. У мене зберігся самозахисний рефлекс: не зношу фотографів. Надто часто мене намагаються фотографувати, і я вимушена затулятися.

      Він (одірвавшись від апарата): Чому?

      Вона: СКАЧАТЬ