Сині етюди. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ паничок з орiєнтацiєю на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дiнуться – Бог його знає. Напевне тiльки це: незабаром станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв… Їдемо, Веронiко – цiлком «благонадьожно».

      I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: «Гарно б завести!.. I вся ця суєта житейська… Охо-хо!» Позiхнув i ретельно перехрестив уста.

      Тодi Веронiка сказала:

      – Демо, сюди не заходила Христина?

      – Нi.

      – Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.

      Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.

      Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.

      …Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль. Зорi творили нечувану загiрну симфонiю. Пiшли до рiки. Дядя Варфоломiй проводив до берега, останнi – з Веронiкою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломiй, що йшов позаду всiх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.

      …З города сунулись вози. Перекликались у вогкiй веснянiй iмлi. На сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далинi густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:

      – Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». I це тому, що я чую далекий тупiт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.

      …Веронiка мовчала.

      Тодi промовив Стефан:

      – Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.

      Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:

      – Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.

      Стефан подумав i кинув:

      – Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?

      Веронiка сказала:

      – Чула.

      …Пiдiйшов Дема.

      – Про що ви говорите?

      Стефан:

      – Про цiнностi: Евклiдову на площинi i Лобачевського на сферичнiй поверхнi.

      – Ну, це не про мене писано.

      …Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник – у веснянiй ночi стояли два цигарковi огники. Далеко на Поярних Посьолках спiвали дiвчата.

      Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народнiх: ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця:

      – Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть! I чути ще боянову молитву пiд тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму. Стоїть чiтка вiфлеємська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: «… твоє життя, ти, твої руки, твiй кожний день – це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони хочуть вiд мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» I пише дiва – жiночий ватажок – наказ. I, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, i, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, i вона не може погасити пожар своєї творчости.

      – Слава в верхiв’ях революцiї СКАЧАТЬ