Сині етюди. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ казав, що бачив її.

      …Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. «Тiльки лiнiї». Бiльш нiчого. «Тiльки лiнiї».

      …Трамвай, собор, брук.

      А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо – чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…

      «Ну, не кажи». I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Веронiка сказала: «Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина».

      Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:

      «Веронiка жона». I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…

      …Це було вчора…

      …А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.

      – Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:

      – Веронiко!

      – Я.

      Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.

      Синiй весняний вечiр танув.

      – …Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?

      Сказала, хоробливо усмiхнувшись:

      – По твоїй проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.

      Стефан спитав про поїздку:

      – Ну, як, говорила з ним?

      – Знаю.

      – Що ж ти?

      – Нiчого!

      Стефан сказав:

      – Ну, ми ще з тобою поговоримо.

      Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.

      – Надягай.

      Вона одхилила його руку.

      Стефан незадоволено подивився:

      – В ролi страдницi?

      – Так.

      Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:

      – Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одриваєшся вiд неї. До кого в робiтникiв антагонiзм – до iнтелiгенцiї? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть пiдробитися пiд них. Скажи щиро: «Я – iнтелiгент», працюй щиро, i маса буде поважати тебе.

      Веронiка зiтхнула i сказала:

      – Стефане! Це риторика, фразерство. – I тут же скинулась: – Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi дорiжки. Я йду по цiй, ти по тiй – десь зiйдуться.

      – Веронiко…

      – Нi, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?

      …Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на портрет Мiкель-Анджело. Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.

      …А вiтер на арфi грав, як у книзi «Золотий гомiн». За городом шумiли слобожанськi степи. СКАЧАТЬ