Сині етюди. Хвильовий Микола

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нiкоторої правди? Буржуй ти – i больш нiчого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.

      …Веронiка сидить, нахиливши голову.

      На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт iз слобожанських степiв, що оточили город. Весна.

      I лише сторожкий клекiт по туманних шляхах. I спiває боян вечiрню молитву, i каже слово «о полку» людяности: за морями, за лiсами, за широкими тривожними ланами лежать золотi пiски, i блукають там отари здiйснених бажань, i чути вже шум – то зграями линуть на захiд. I кажуть з тоскою:

      – Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах, далеко, за невiдомiсть. Боян змовк…Веронiка сказала:

      – Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,

      Христина сказала:

      – Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарнiла зовсiм? Парубчину тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка сiла бiля Христини й перебирала її сиве волосся.

      – …Знаєте, колись у дитинствi в моєї мами були обмороки. I от я бiгала за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, знаєте, дуже кохала маму. I менi хотiлось її закохати, зовсiм, щоб мене не було. Ляжеш бiля мами, притулишся до неї, i так щiльно, що хочеться влiзти в її тiло, злитись як одно тiло… I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як смерть, i її одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала свою лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб болiло. I тодi, знаєте, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!

      Змовкла й ще сказала:

      – Це радiсть терпiння, бабусю.

      …На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка прокинеться брук. В кiмнатi вогко, жеврiє каганець.

      …I в цей час на другому кiнцi города за рiкою Дема стоїть бiля мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями. Навпроти в кабачку «Дайош» раз у раз одчиняються дверi i випускають, i випускають (як це в Горького?) «безпокойних i iних».

      Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: «Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю завтра пiти». Стефан сказав: «Не знаю. Я, дядю, в полiтичних дiлах не фахiвець». – «А хто ж ти?» Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг спати. Спить.

      …Стефан, як i завжди пiсля роботи, спокiйно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi очi, як в оленя, уважно дивляться крiзь окуляри.

      – …Демо, покинь! Лягай спати.

      – Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от – мої пензлi лежать.

      Стефан усмiхнувся:

      – Знову за своє. Чудний ти, Демо.

      Тодi Дема кидається до столу й жагуче говорить:

      – Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маєш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твоє життя так тихо, лагiдно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…

      – Дякую за комплiмент!

      – Дякуй – не дякуй, СКАЧАТЬ